Глава 6

Флінт повів її не куди-небудь, а в самісіньке серце історичного центру — туди, де туристи зупиняються, щоб сфотографувати фасади, а місцеві проходять повз із ледь прихованою заздрістю. Скляні вежі торгового центру підпирали небо, мармур під ногами відливав холодом, а кришталеві люстри сипалися на плечі світлом, наче конфетті з іншого, кращого життя.

Бланш зрозуміла, куди вони зайшли, ще до того, як прочитала бодай одну назву бутика. Сюди вона ніколи не наважувалась: знала, що ціни вітринних коштовностей перевищують її місячні, а то й річні плани. Територія розкоші — так вона подумки називала це місце. І тепер ішла поряд із Флінтом, який рухався, ніби все довкола належало йому з народження.

Ювелірний салон зустрів їх дзвіночком і ароматом білого жасмину. Консультантка — брюнетка в бездоганному чорному костюмі — підлетіла майже миттєво. Її погляд ковзнув по широких плечах Флінта, по лінії щелепи, затримався на зап’ясті з годинником і… засяяв. Усмішка вийшла така солодка, що лишалося тільки зітхнути.

— Доброго дня, — її голос був маслянистим. — Ви саме до нас. У нас чудова колекція заручинних каблучок.

Ще трішки — і ця міс Солодкий Погляд сяде йому на коліна, — подумки зиркнула Бланш, стискаючи пальцями ремінець сумочки. Вона відчула, як смарагдовий відблиск її очей — завжди спокійний — потемнів.

Флінт ніби не помічав цього пожадного блиску. Він дивився на вітрини так, як дивляться на список обов’язкових придбань: упевнено, спокійно, з тінню переваги. Консультантка поклала на оксамитову підкладку першу каблучку — діамант, який хотілося носити на подушечці, а не на пальці.

— Ось ця, — коротко кивнув Флінт, навіть не озирнувшись на Бланш. — Щоб усі бачили.

Щоб усі бачили, чия я? — усередині Бланш, немов на тонкому кришталеві, пробігла тріщина. Вона приміряла перстень: важкий блиск, холод металу, бездоганність… і чужість. Красиво — так. Правильно — ні.

— Гарно, — чемно всміхнулася вона й так само чемно зняла. — Але це не моє.

Консультантка злегка зблідла (здається, у її сценарії наречені не відмовляються від таких діамантів). Ще одна коробочка, ще одна, ще — кожна більша, кожна голосніша, кожна як маленький метеорит на пальці. Бланш чемно приміряла, чемно знімала. Усередині росло відчуття, що її намагаються намалювати іншим кольором — густішим, яскравішим, ніж вона є.

— Давайте ось ту, — тихо сказала вона нарешті, і пальці ковзнули до нижньої полиці, туди, куди консультантка навіть не глянула. Скромна, тонка платинова обручка з невеликим смарагдом. Камінь не кричав, не осліплював — світився глибоко, як озеро в тіні сосен.

— Ця? — у голосі продавчині промайнуло щире здивування. — Вона… двже мінімалістична.

— Вона — моя, — спокійно відповіла Бланш і приміряла. Пальці склалися в ідеальний дует із металом, а смарагд підхопив її погляд — і, здавалося, заспокоїв. Ось так відчувається правильність, подумала вона. Без захвату натовпу, зате з тишею всередині.

Флінт дивився уважно, трохи звузивши очі. Йому, схоже, хотілося феєрверка — персня-перевантаження, щоб у кожному відблиску читалося: статус. власність. я. Але він не заперечив. Просто на мить стиснув губи — і цього вистачило, щоб Бланш зрозуміла: поступка зафіксована, борг — нарахований.

— Пакуйте, — сказав він рівно.

Коли консультантка укладала документи, її очі знову й знову шукали погляду Флінта, наче старалися запам’ятати лінії його обличчя. Бланш відчула себе зайвою у власній «заручинній» сцені — статисткою в рекламі, де головну роль віддали йому. Її долоня, втім, залишалася спокійною: тонке кільце сиділо точно як треба, і ця маленька правда гріла краще, ніж будь-який діамант.

— Вітаю, — консультантка вручила оксамитовий футляр, її голос знову зволожнів. — Нехай ваш союз буде таким же міцним, як платина.

— Обов’язково, — сухо відповів Флінт.

Вони вийшли під дзвіночок. У мармуровому холі світло падало так, що смарагд на пальці Бланш спалахнув тихим зеленим вогнем. Вона глянула на нього — і раптом ледь посміхнулась. Маленька перемога в великому королівстві показного блиску.

— Дякую, — сказала вона формально, піймавши його погляд.

— Будь ласка, — відказав він. — Поїхали до батьків.

Скляні двері розчинилися, випустивши їх у сонце. Флінт, як і годиться, відчинив їй дверцята свого спортивного авто. Бланш сіла, і шовковистий салон неначе підтягнувся, запам’ятовуючи її. Він обійшов машину, ковзнув на місце водія.

Кільце знову мигнуло — не хизуючись, просто нагадавши: ти ще вмієш обирати себе.

❧

Флінт відчинив дверцята свого спортивного авто й ледь помітним кивком запросив Бланш сісти. Його рух був настільки природним, ніби він робив це сотні разів, — і, мабуть, так воно й було.

Бланш машинально пробурмотіла «дякую» й різким рухом опустилася на сидіння. На її пальці блиснуло новеньке кільце з витонченим смарагдом у платиновій оправі. Маленький вогник дорогоцінного каменю наче насміхався над нею: ось, тепер ти офіційна “майбутня наречена”, вітаю.

Їй і досі не вірилось, що вона дозволила втягнути себе в цю авантюру.

Флінт сів за кермо, вдоволено кинувши погляд на її руку.