Глава 4

Субота, десята ранку.

Бланш солодко потягнулася, затримала подих і ще мить дозволила собі розкіш дивитися просто в білу стелю. Вихідний — це можливість виспатися, увімкнути улюблений плейлист і прибрати квартиру так, щоб у кожному кутку пахло чистотою й м’ятою. Вона завжди любила наводити лад — це заземлювало, повертало від лікарняних коридорів до власного життя.

За звичкою уявила, як трохи пізніше відчинить шафу й приміряє кілька улюблених суконь. Колись Іанта шила для неї цілі капсули образів — робочі костюми, легкі сукні, навіть домашні комплекти. У повсякденності носити їх було ні до чого, але вдома, під настрій — чому б і ні?

— Ех, пролежати б увесь день… але треба працювати, — усміхнулася сама до себе й підвелася.

Постіль — до ідеальної рівності, потім ванна. Перші бризки холодної води освіжили, настрій тримався легкий, майже святковий… доки вона не глянула у дзеркало.

Звідти дивилася жінка з великими зеленими очима й розгубленою усмішкою. Радість на дні погляду змішувалася з тихим занепокоєнням.

— Невже це знову через Картрайта? — зітхнула Бланш і плеснула ще води на щоки.

Не думати. Не згадувати. Але як? Учорашня зустріч у клініці вперто верталася в пам’ять. Він змінився — став старшим, різкішим у лініях обличчя. А відчуття, які він завжди запускав у ній, наче натискання прихованої кнопки, — ні.

— Досить, — вголос наказала собі, стягуючи волосся у короткий хвіст. Колись вони були двже довгими. Після того, як Флінт зник, Іанта з Джуною буквально витягли її з депресії: нова стрижка, подарована сукня, крок за кроком — назад у життя. Вона навчилася бути самій; іноді погоджувалася на побачення; працювала — багато й чесно.

Спогади все ще різали тонким лезом, але навчилися ховатися глибше.

Вона критично глянула на домашній комплект: короткі червоні шорти з рожевим квітковим візерунком і м’який рожевий топ. Пару місяців тому Іанта тестувала нову лінійку білизни та піжам — Бланш, ясна річ, була її улюбленою «моделлю». Для прибирання — саме те, вирішила вона, і, наспівуючи, рушила до кухні.

Дзвінок у двері розрізав тишу.

Хто це в суботу зранку? Джуна? — вона навіть зраділа думці, що подруга могла забігти на каву.

Відчинила — і усмішка миттєво зникла. На порозі стояв Флінт.

— Я теж не гадав, що мене можна сплутати з Джун, — насмішкувато кинув він і, не приховуючи, окинув її поглядом з голови до ніг. — Але не заперечую: можеш піти зі мною й у такому вигляді.

Щоки у Бланш спалахнули. Він спирався плечем на стіну, під сонцезахисними окулярами блищали темні очі, біла сорочка чітко окреслювала м’язи, потерті джинси сиділи бездоганно — глянцевий, як завжди. А вона — у піжамі.

— Що ти тут робиш? — змусила себе не відводити очей.

— Як — що? Учора сказав, що приїду о десятій. Я запросив тебе на побачення, — знизав плечима.

— А я відповіла, що нікуди з тобою не піду, — її голос став рівним і холодним.

— Тоді проведемо його тут, — так само рівно відказав він і повільно ступив уперед.

— Не смій переступати цей поріг, — крига в голосі тріснула на слові «не смій».

— Побачимо, — у кутиках його вуст з’явилася вперта усмішка.

Вона відступила на пів кроку — стільки, щоб не торкнутися, але й не зачепити парту з вазою, яку Іанта любила переставляти. Флінт підійшов ближче. Запах його парфуму — солодкуватий, деревний, з ледь вловимим мускусом — переніс її у студентські коридори, де все було одночасно простим і складним.

— Я не піду, — прошепотіла вона, навіть не певна, про що саме.

— І я не піду, — відповів він тихо. — Звідси. Знову.

Його рука лягла їй на талію — уважно, ніби перепитуючи. Вона завмерла, торкнулася його зап’ястка: стоп? — й зрозуміла, що зрадила собі. Тіло пам’ятало смак його поцілунків. Він нахилився — теплий подих, мускус, губи — і все стало двже простим.

Коли повітря закінчилося, він відступив і, наче це було найприродніше, пройшов у квартиру.

Бланш сперлася спиною об двері. Знову. Я знову дозволила.

Вона різко клацнула замком і пішла за ним.

— Якщо вже ти вторгся, — сказала рівно, — то принаймні поводься пристойно.

— Я тільки за, — почувся з кухні його голос. — Тим паче я ще не снідав.

Через хвилину він вже завзято шумів на кухні.

— Ти що, готуєш? — не повірила вона, заходячи до кухні.

— Англія вчить корисному, — кинув він їй погляд через плече. — Маю друга-шефа. Барні — руки в нього золото.

Він різким рухом підсунув до себе дошку для нарізання, наче вже знав, де що лежить.

— Часник де тримаєш? — буденно, як господар на власній кухні.

— У верхній шухляді праворуч, — відповіла вона, трохи роздратовано, що взагалі підказує.

— Ага, знайшов, — усміхнувся він і витягнув кілька зубчиків. — А олія?

— У шафці над плитою.