Глава 3

Коридор клініки ковзав повз, мов стрічка світла: прозорі двері кабінетів, приглушені голоси, запах антисептика й кави з поста медсестри. Бланш ішла швидко, ковзаючи пальцем по екрані планшета — ще раз прокручувала результати аналізів пацієнтки, яку їй передав імунолог. Симптоми складалися у майже правильну картинку, але всередині вперто дряпалося відчуття: щось вона випустила. Потрібно буде ввечері освіжити літературу — новий протокол, нещодавнє дослідження, бодай статтю, яка поставить останню крапку.

Після нічного чергування тіло трохи гуділо — вчора вони витягували дівчинку з важкої пневмонії, і хоча все минуло без ускладнень, адреналін висох, лишивши по собі втому й порожній простір, у який так легко провалюються непрохані думки. Бланш різкіше зітхнула, піднімаючи плечі: робота — найкращий антисептик для пам’яті.

Біля її дверей, за стійкою особистої помічниці, Кетті вже підвелася, стискаючи в руках ще один планшет.

— Міс Термен, до вас відвідувач, — тривожно, але чемно. — Чекає вже п’ятнадцять хвилин.

Бланш різко загальмувала. Голова ще була в анамнезі імунологічної пацієнтки, тож вона підійшла спиною до стійки й підставила долоню, не відриваючи погляду від свого екрана.

— Вибач, Кет, затрималась у імунолога. Цікавий випадок, — сказала тихо. — Хто там у нас?

Кетті розцвіла ледь винною усмішкою й подала їй другий планшет.

— Такий… красивий чоловік. Просто картина.

Бланш ковзнула по досьє поглядом, машинально вносячи позначки стилусом.

— За медкарткою звертається рідко, — пробурмотіла. — Або хворіє мало, або просто не любить лікарів.

— Це видно: від здоров’я так і пашить, — мрійливо зітхнула Кетті.

— Ясно, — у кутиках губ Бланш ворухнулася посмішка. — Красунчики до мене теж нечасто доходять.

Вона відчинила двері у свій кабінет, звично опустила планшет у док-станцію на столі й сіла. За робочою зоною, відгороджена високою світлою ширмою, стояла кушетка для огляду — з того боку було тихо, й вона поки що не бачила пацієнта. На екрані висвітилися базові показники з ресепшена: температура, сатурація, тиск — нічого тривожного, але голос у примітках секретаря відзначав хрипоту й слабкість.

Бланш провела пальцем по формі огляду, ввімкнула диктування для швидких нотаток, взяла стетоскоп.

— Роздягніться, будь ласка, — буденно, не відриваючись від екрана.

З-за ширми відгукнувся низький, трохи насмішкуватий голос:

— Повністю чи тільки до пояса?

Рука Бланш на мить завмерла над планшетом. Дежавю. Тон, інтонація — щось боляче знайоме. Не вигадуй, це неможливо, наказала собі. Доля не настільки жорстока, щоб зводити вас на другий день поспіль.

Вона закрила нотатки, повернула стілець до ширми й підвелася.

— До пояса, звісно. Я терапевт, а не уролог, — сухо, майже з усмішкою професійного автоматизму.

З того боку хтось тихо хмикнув, тканина ледь шаруділою хвилею змістилася. Бланш вклала стетоскоп у вуха, серце чомусь прискорилося — на одну, дві зайві ноти.

— Добре, — сказала рівно. — Послухаю, а далі заповнимо анкету. За голосом чутно застуду: слабкість, запалене горло. Краще відлежатися вдома, роботу — на паузу.

Вона відсунула ширму. Промінь світла ковзнув по животу пацієнта, де тканина футболки була піднята, відкриваючи шкіру. І світ раптово хруснув.

Перед нею лежав він. Флінт.

На секунду в кабінеті стало так тихо, що Бланш почула власний подих. Пальці на стетоскопі похололи.

— Флінт? — голос зірвався шепотом.

— Бланш, — так само тихо, з несподіванкою, відгукнувся він. — Не очікував…

Вона першою зібралася. Один рух плечима — і вираз обличчя повернувся до професійно-нейтрального. Короткі пасма рудого волосся торкнулися щоки, наче підтверджуючи: тепер вона інша.

— А я — очікувала ще менше, — сказала рівно. — Дихайте глибше.

— Температура підвищена, підхопили холод після дощу, — констатувала вона, знімаючи стетоскоп. — Звичайна застуда. Одягайтеся.

Вона повернулася до столу й провела стилусом по рецептурі: жарознижувальне, зрошення горла, режим, багато рідини. Пальці рухалися впевнено, і лише десь у зап’ясті тремтів тонкий нерв — як струна, яку щойно торкнулися чиїмись спогадами.

Флінт повільно сів на кушетці, поправляючи футболку, що сповзла під час огляду. М’язи під тонкою шкірою напружилися — він виглядав інакше, зріліше, навіть небезпечніше, ніж у спогадах. Обличчя було трохи втомлене, але в усмішці пробивалася знайома насмішка — та сама, яка колись змушувала Бланш то злитися, то червоніти.

У її пам’яті спалахнув образ: вечірка в гуртожитку, коли вона вперше побачила цю усмішку. Тоді він, безтурботний і нахабний, тримав у руках склянку з газованим напоєм і кидав жарт за жартом, змушуючи дівчат кружляти довкола нього. А вона, ще студентка з дешевою зачіскою й рожевими щоками, сиділа в кутку й робила вигляд, що не дивиться. Але щойно його погляд торкався її, серце летіло шкереберть.

Молода жінка на мить відчула, як усередині знову піднялася хвиля — не лише професійна тривога, а щось старе й заборонене.