Глава 2

— Батьку, я вдома всього десять годин, а ти вже встиг набриднути мені на всі десять років уперед, — різко обірвав Флінт довгу тираду Оскара.

Він сидів у кріслі для гостей, вмостившись недбало, ніби це була не розмова батька з сином, а чергове змагання у витримці. Навпроти, у масивному шкіряному кріслі, як завжди бездоганно випрямлений, сидів Оскар Картрайт.

Темноокий брюнет із густим, але вже посивілим волоссям. Колись, у юності, він, можливо, був привабливим — інакше звідки в його синів така виразна врода? Але тепер у його зовнішності залишилося лише суворе обличчя, зморшки біля рота, які виказували звичку постійно стискати губи від невдоволення. А невдоволення й було його звичним станом.

Кабінет теж був віддзеркаленням характеру господаря: важкі меблі з темного дерева, килим із складним візерунком, полиці, забиті товстими томами фінансових довідників. Жодної речі, яка б свідчила про тепло чи любов. Запах старої шкіри та полірованого дерева був таким густим, що здавалося, ніби повітря тут майже не рухається. Годинник на стіні відміряв секунди, і кожен його удар бив по нервах.

На стіні висів сімейний портрет: Оскар із дружиною та двома синами. Усі виглядали «правильно»: у дорогих костюмах, із бездоганною поставою, рівними поглядами. Але цей портрет був холодним, бездушним — у ньому не було ані натяку на справжню сімейність. Жодного тепла. Жодної усмішки. І саме тому, дивлячись на нього, Флінт відчував, що його серце холоднішає.

— Припини сперечатися, — гримнув Оскар, ударивши долонею по підлокітнику. — У нас був договір: ти мав право виїхати заради навчання й досвіду. Але, повернувшись, зобов’язаний знайти собі дружину.

— Навіщо це тобі? — голос Флінта був рівний, навіть іронічний. — Я розумію матір: вона мріє побачити моє весілля. Ітан — закоренілий холостяк, тож тягар «родинної ідилії» впав на мене. Але тобі? Для чого так квапити мене?

— Це важливо для бізнесу, — різко відповів Оскар. — Я передав тобі компанію. Є гроші, але ти мусиш здобути репутацію. А репутація будується на стабільності. Одрвжені чоловіки викликають довіру. Це факт.

Оскар говорив сухо й різко, як вирок. Його чорні очі завжди здавалися непробивними, мов камінь. Але Флінт тепер бачив: у зморшках біля очей і в сивині на скронях — не тільки сила, а й старіння, слабкість, яку батько так старанно приховував.

Він хоче керувати мною. Як колись відправив мене з дому, як змусив жити за його правилами. Але більше не змусить. Цього разу я кину йому в обличчя те, чого він боїться найбільше.

Флінт знизав плечима.

— Наскільки я пам’ятаю, зазвичай старший син успадковує бізнес, — кинув він, байдужо оглядаючи руки, а потім різко підняв очі й пробив батька поглядом. — Чому ж ти доручив його мені?

Оскар скривив губи.

— Ітан сам створив свою будівельну фірму. Йому вистачає власних справ. А ти все життя тільки й робив, що випрошував гроші на свою злиденну подружку, — глузливо усміхнувся Оскар.

Флінт навіть не моргнув. Він чекав на ці слова.

— Її звати Бланш, — крижано рівним тоном вимовив він, смакуючи кожен склад. — І вона не злиденна.

Ім’я дівчини, вимовлене вголос, було для Оскара наче червона ганчірка. Саме цього Флінт і хотів — кинути виклик.

— А потім ти подався в Англію з Олівером, — продовжив батько, удаючи, що не помітив виклику. — Я дозволив. Але ми уклали угоду. — Оскар витягнув із ящика папку, клацнувши замком. — І ти виконаєш свою частину. Через місяць ти приведеш мені наречену. Пристойну дівчину. Якщо ні — я сам оберу тобі дружину.

Його чорні очі, такі схожі на Флінтові, дивилися жорстко й безжально.

Флінт відчув, як у ньому підіймається знайоме бажання зробити все навпаки. Йому хотілося довести: він сам собі господар. Але варто було згадати одне ім’я — і опір змінився на несподіване тепло.

Бланш.

Цікаво, вона заміжня? Хтось інший змушує її радіти? — думка була нестерпною. Він згадав ту ніч, коли вони майже переступили межу. Спогад був таким яскравим, що тіло відгукнулося теплом.

Ім’я, яке він вимовив уголос, було не лише викликом батькові. Це був виклик самому собі. Адже кожного разу, коли він згадував Бланш, у пам’яті спливав і його брат. Ітан. Його рівний, його тінь, його вічний суперник.

І в ту ж секунду спливло минуле: обличчя брата, його спокійний голос, те неочікуване зізнання. Ітан тоді дивився йому просто в очі. Тоді, багато років тому, він мовчки відступив, зробивши вигляд, що йому байдвже. Та насправді саме це й стало причиною його від’їзду.

Я віддав йому першість тоді. Та більше не віддам. Ніколи.

— Що ж, доведеться умовити Бланш вийти за мене, — усміхнувся він, підводячись.

А потім примружився, ловлячи на собі важкий погляд батька, і вже вголос додав:

— Вона завжди була пристойною дівчиною. Звичайна робітнича сім’я — а такі дівчата завжди чесні.

— Я забороняю тобі одружуватися з нею! — Оскар підхопився з крісла, вже не володіючи собою.

— У тебе немає права мені забороняти, — задоволено відповів син. — В угоді написано, що дружину обираю я. І я вже вибрав.