9-в

Але ж як це важко — зізнатися в таємниці, яку ти приховував так довго!

Адже це — не звільнення від тягаря, а своєрідне каяття, або ж звинувачення. І зробити таке завжди непросто. Бо двадцять років — ціле життя, розділене сезонами, чужими містами, мовчанням, випадковими зустрічами й тими днями, коли здавалося, що минуле нарешті відпустило. Коли ти з ним змирився і більше не чекаєш на зустріч зі старим коханням.

І ось тепер Яків стояв навпроти неї — реальний і такий самий привабливий, з трохи втомленими очима і знайомою звичкою трохи мружити очі, коли замислюється про щось важливе. Ось тільки він давно вже не її, і має свою сім’ю.

Зараз вони розмовляли про прості речі — про містечко та річку, про спеку, про роботу. Їхні слова лунали спокійно, майже буденно, але під зовнішньою буденністю всередині у Магди вирувало дещо таке сильне, було присутнє таке вибухонебезпечне, що іноді їй здавалося — Яків от-от це відчує, як відчувають грозу ще до першого гуркоту.

І ця невидима присутність — їхня донька. Вже зовсім доросла, з його поглядом і її усмішкою. З тією самою звичкою мружитися і тим самим впертим нахилом голови, коли вона намагається не показати хвилювання. Поліна стільки років росла без нього, а Яків навіть не підозрював, що десь у світі існує людина, яка сміється так само, закидаючи назад голову, як він колись сміявся приблизно у такому ж віці.

І ця правда лежала у Магди на серці тяжким, гарячим, майже нестерпним тягарем. Вона дивилася на його вправні та дуже знайомі руки, на тонкі зморшки біля очей, на ледь помітне срібло в скронях, яке дивним чином не робило його старшим, навпаки — ближчим, ріднішим, і міркувала лише про те, як легко зараз усе змінити одним реченням.

«У нас є донька, і ти з нею знайомий».

Їхній звичний світ міг би розколотися навпіл лише від цих слів, і тому Магда мовчала, бо страх іноді сильніший за правду. Її лякали не гнів і не образа — ні, це було б навіть простіше. Її лякало інше. А якщо Якову це не потрібно? Раптом ця новина не стане дивом, а лише тягарем, запізнілим листом з минулого, яке він не хотів би відкривати.

Що ж тоді вона робитиме? А він? Почуватиметься винним чи звинуватить її? Спілкуватиметься з донькою тільки тому, що вважатиме це правильним?

Поки вона ось так мордувалася від власних сумнівів, Яків продовжував говорити про щось зовсім звичайне, про молодих дівчат, хлопців та побачення, навіть не підозрюючи, що між ним і Магдою існує ціле життя, сховане за її спокійним обличчям і тремтінням пальців, яке вона так старанно ховала.

Мабуть, найважчі таємниці — не ті, які боїшся відкрити, а ті, після яких уже неможливо буде жити по-старому.

Тож замість того, щоб говорити про Поліну, Магда запитала про інше:

— А де твої діти? Чим займаються? Живуть з вами чи окремо? Теж лікарі чи обрали щось інше? Скільки їх у вас з Роксоланою?

На її очах Яків помітно спохмурнів. Невже вона його образила? Ніби звичайні запитання…

— У нас немає дітей. — Магда аж завмерла. Це ж як? Як таке можливо? Адже Роксолана була вагітною! — У Роксолани було декілька викиднів. Після них вона довго хворіла, а потім лікувала безпліддя, тож… Не вийшло.

— Мені шкода, — промовила Магда щиро, бо справді співчувала. Як би вона не ставилася до кожного з учасників колишньої трагедії, Магда жодному з них не бажала зла.

То виходить, що у Якова лише одна донька? Про яку він не знає…

— Нічого, — Яків хитнув головою. — Я вже змирився, і Роксолана, здається, теж. Принаймні, вона вже давно про це не згадувала.

— А… — Вона мусить про це запитати. Мусить! — Хіба Роксолана сюди не приїде?

Поки Яків мовчав, Магда вже сотню разів пожалкувала, що поцікавилася. Яків може подумати, що це для неї важливо. А насправді… Насправді ж Магда хотіла знати про цього чоловіка все, і це її мучило все сильніше.

— Ми з Роксоланою розлучаємося…

Мої любі читачі, перевірте, будь ласка, чи ви підписані на мої сторінку. Якщо ні, то прошу підписатися. Цифра реально стоїть на місті, і це мене дуже турбує. Хвилююся, що вам не цікаво читати мої книжки. Це дуже важлива інформація. Дякую!