9-б

Магда

Поліна затримувалася на своєму не-побаченні, мама задрімала перед телевізором, а Магда вийшла у двір. Тут було дуже гарно, затишно й надзвичайно спокійно. Саме цього зараз Магда потребувала найбільше, бо останні дні виявилися надто емоційними навіть для її енергійної натури.

Червневий вечір повільно опускався на їхнє містечко, ніби хтось обережно приглушував світло великої сцени, залишаючи лише найтепліші відтінки — м’які, золотаві, майже медові. Повітря вже не тиснуло спекою. Воно стало легшим, рухливішим, і в ньому з’явилася та особлива прохолода, яка заспокоює, мов дотик знайомої руки.

Магда підійшла до хвіртки, поклала долоню на ще теплий метал і поглянула вздовж вулиці, що поволі затихала, ніби теж готувалася до сну. Зараз довкола було чутно все, наче в багатоповерхівці — десь грюкнули двері, в іншому місці дзенькнула ложка об склянку, неподалік прокотився дитячий сміх — короткий, теплий, як спалах, що швидко тане у вечірньому повітрі.

А от знайомої дівочої постаті поблизу поки що не було, тож Магда поглянула на небо. Воно теж змінювалося — не надто непомітно, але невідворотно. Блакить поступово ховалася, темнішала, і в цій глибині почали з’являтися перші зорі — несміливі, але вперті, як думки, від яких не втекти.

Колись люди вірили, що по зірках можна дізнатися долю. Та й зараз дехто так вважає. Навіть фахівці такі є. Вони — наче посередники між небесними світилами та людьми. Цікаво, про що розповіли б вони Магді? Чи згадали б про те, що вона знову зустрінеться з Яковом?

Магді досі не вірилося, що він знову поруч. Принаймні, достатньо близько, щоб це змінювало повітря, яким вона дихала. Його присутність тепер так чи інакше дивним чином накладала свій відбиток на все, що Магда робила, от як ось це вечірнє світло — не нав’язливо, не голосно, але неминуче. І ця несподівана близькість з кожною годиною хвилювала Магду більше, ніж відстань, яка колись між ними була, і яку вона так важко пережила.

Магда упіймала себе на думці, що зараз, можливо, Яків теж десь стоїть — у своєму дворі, біля вікна у новій домівці, можливо, навіть в робочому кабінеті — і дивиться на те саме небо і ті самі зорі, які тільки починали спалахувати, ніби хтось по черзі запалював крихітні вогники у безмежності.

Ця думка раптом стає такою живою, такою відчутною, що відстань між ними ніби почала зменшуватися — настільки, що її вже можна було подолати не кроками, а поглядом, уявою, тихим внутрішнім рухом назустріч.

Магда повільно вдихнула п’янке вечірнє повітря, і в цьому подиху відчула і спокій, і тривогу, і щось нове — ще не назване, але вже сильне. Бо коли людина, яка колись була частиною твоїх думок, раптом знову входить у твою реальність — усе навколо починає сприйматися інакше.

Навіть зорі, що тільки-но з’явилися на небі, вже здавалися не просто далекими світами, а мовчазними свідками — тихими, терплячими, такими, що знають — деякі історії не зникають. Вони лише чекають свого часу, щоб знову засяяти.

— Мрієш? Про що? Може розповіси?

Магда стрепенулася. Оце вона знову нафантазувала!

— Сон стоячи дивилася, — промовила вона, споглядаючи на Якова. Магда навіть не помітила, з якого боку він надійшов. Вона навіть трохи розгубилася, бо не чекала на його появу, тож почала розпитувати про те, про що зовсім не збиралася. — А ти куди, чи вже звідки?

— Гуляв вулицями та вуличками, якимись стежками, — вимовив Яків, уважно її розглядаючи. І від цього погляду негайно закопошилися усі її сироти. Магда вже й забула, що вони в неї є. Мабуть, надто міцно спали. — Тут у вас — у нас — так спокійно! Тож я йшов-йшов і дійшов до річки.

— Це потічок, — всміхнулася Магда. — Але весною стає річкою, це правда.

— Але бачу, що люди купаються. Хотів спробувати, але згадав, що не маю з собою нічого, у що можна переодягнутися.

Магді аж не вірилося, що вони ось так просто стоять і розмовляють про якісь дрібниці. Хоча, саме з дрібниць і складається життя. Вона не пам’ятала, щоб у молодості вони просто балакали ні про що.

— Ще скупаєшся. Літо лише почалося.

Якщо Яків затримається тут бодай до осені. Чомусь ця думка Магду збентежила. Мала б радіти, бо якщо Якову тут набридне, то вона знову матиме шанс стати завідувачкою відділення, але зараз це її давнє бажання несподівано опинилося не на першому, не на другому і навіть не на третьому місті в переліку її пріоритетів.

— А ти чому тут стоїш? — якось дуже спокійно, навіть ліниво поцікавився Яків, але Магду цей його тон не заспокоював, як, до прикладу, голос Гаврила, а бентежив, і з кожною розмовою все більше.

— Чекаю на Поліну, — промовила Магда стримано і заклала неслухняне пасмо волосся за вухо. Вона не знала, що у неї зараз діється на голові, і це Магду несподівано занепокоїло. Якого біса? — Вона пішла до кінотеатру і затрималася.

— Може вона на побаченні?

Магда навіть головою похитала. Якби тільки Яків знав, про кого увесь час думає та говорить його донька! Проте вона, Магда, йому про це не розповість. Принаймні, не зараз.

А може все ж сказати? Прямо зараз — взяти та зізнатися…