9-а

Побачення?!

— Ні! — негайно і нервово навіть для її вуха відреагувала Поліна, а потім пожалкувала, що так поспішила, бо Марина несподівано зраділа і взагалі почала її ігнорувати, як дещо недоречне. Повернулася до Данила і почала спілкуватися так, наче він один сидів за цим столиком.

Оце ж нахабна!

— Слухай, ти, мабуть, голодний, — турботливо зауважила Марина. — Моя бабуся розповідала, що у твоєї бабусі сьогодні… Як це? Розвантажувальний день! А у нас тут сьогодні в меню смачні деруни. Давай я тобі принесу. Ти ніколи таких не їв. Лише мої смачніші.

Спочатку Поліна подумки обурилася, а коли добре поміркувала, то засмутилася. Вони ж з Данилом друзі, а їй навіть на думку не спало, що він може бути голодний. Данило сказав, що хоче кави, і вона далі цього не пішла, егоїстично міркуючи про Якова. У той час як ця Марина негайно усе просікла. Що це? Досвід?

— Може ти теж повечеряєш? — тим часом поцікавився у Поліни Данило. Було помітно, що поїсти він не проти, але не хоче, щоб Поліна поруч нудьгувала. Від цього вона відчула себе ще більш невдячною.

— Ні, деруни не хочу, але лимонний кекс з’їм. Він тут, і тільки тут, смачний. — Поліна кинула короткий косий погляд на Марину. — А ти обов’язково повечеряй, — додала Поліна.

— Тоді — мені деруни та чай, а Поліні — склянку води, каву і шматок лимонного кексу, — перерахував замовлення Данило.

Марина усе це ретельно записала, а потім сліпуче всміхнулася та поцікавилася:

— Слухай, я так давно наших не бачила. С кільки років після школи минуло? П’ять чи вже шість? Все одно багато. Он ти як змінився, прямо приємно поглянути. — Якщо Марина чекала на якусь реакцію від Данила, то тут їй не пощастило. Той лише мовчки її слухав. Та замість того, щоб виконувати свої прямі обов’язки, Марина продовжила: — Ти, мабуть, чув, що я тут, в нашому містечку, тимчасово. Хоча, хто зна, як вийде? Можливо, мені й не захочеться звідси їхати. Зустріньмося якось, згадаємо школу, наших? Розкажеш мені, з якою метою тут, чи надовго облаштувався. Ти ж програміст. Що тобі тут, у цій глушині, робити? Таким, як ти, пасує пентхаус, який крутий центр інформаційних технологій. Коротше, мені все про тебе цікаво.

Ого. Цікаво їй! Це вона що, зараз побачення Данилові призначає? Ось так — прямо на очах у Поліни? Хоча, вони ж з Данилом не пара…

— Не знаю. Побачимо. Завтра точно не вийде, — спокійно повідомив Данило. — Може якось потім.

— Потім, так потім, — трохи скисла Марина та пішла виконувати замовлення.

— Звідки вона знає про твою бабусю? — не витримала й поцікавилася Поліна.

— Бабуся Марини — наша сусідка. Мабуть, Марина сьогодні до неї заходила. Сусіди ж все про всіх знають. А там навіть паркан без шипшини, чи ще чогось колючого.

— Ясно, — промовила Поліна і поглянула туди, куди попрямувала офіціантка. Поліна цю Марину зовсім не знала, але вона їй вже не подобалася. Щоб відвернути власну увагу на щось інше, Поліна поцікавилася: — Як ти думаєш, різниця між чоловіком та жінкою у двадцять років — це дуже багато?

Данило поглянув на неї уважніше.

— Це між ким така різниця?

Ні, обговорювати Якова та свої почуття до нього Поліна поки що не готова.

— Це я загалом цікавлюся.

— Ну, я вважаю, що загалом такі речі не визначиш. Кожен випадок унікальний, — відповів Данило, але погляд його став пильнішим.

Невже про щось здогадався? Він же розумний. Складе всі її слова до купи, проаналізує і… Та ні — навряд чи!

— Мабуть, ти правий.

Поліна знову подивилася в бік барної стійки та помітила, як Марина не відводить очей від Данила. Вона точно щось задумала. І це «щось» точно не є чимось добрим. Якби Данило не був голодний, Поліна б просто підвелася і пішла звідси геть — разом з Данилом, звісно ж. А тепер доводилося пильнувати…