Глава 9

Поліна

Вони разом з Данилом просиділи три години в напівпорожній залі кінотеатру, хоча фільм був справді цікавий. Не такий, щоб «Ох!», але на якийсь час Поліна навіть забула про Якова Береста, хоча останнім часом вона думала про нього постійно.

Поки Данило купував для них квитки, Поліна придбала величеньке відерко з попкорном, який вони під час сеансу разом подужали, але тепер Поліна страшенно хотіла пити.

— Ну що? — вимовив Данило вже на вулиці. — Додому, чи ще трохи погуляємо?

Погуляємо?

— Це ти про що? — насторожилася Поліна.

— Мені здалося, що ти не виговорилася, от я і запропонував. Але якщо ні, то ні, — спокійно знизав плечима Данило, і Поліна теж негайно заспокоїлася.

А й справді, вони ж друзі! Більше ніхто не слухав її так уважно, як Данило.

— Слухай, пити хочу просто жахливо. Де б знайти трохи питної води, якщо ми не одразу додому?

— Води? — Данило поглянув навкруги, подумав. — Гадаю, лише у кав’ярні. Усі найближчі крамниці вже зачинені.

— Тоді ходімо до кав’ярні, бо аж язик до піднебіння прилипає. — Данило кивнув, і вони рушили в потрібний бік. Але якщо вже він запропонував… — Уявляєш, моя мама і наш новий завідувач відділення — давно знайомі. Дуже давно. Ще зі студентських років.

— Ну, так це ж добре. Їм ще разом працювати, — висловився Данило. А потім поцікавився: — А що не так?

Дивним чином цей хлопець завжди помічав, коли її щось турбувало. Оце — справжній друг!

— А те, що мама мені про це не розповіла! Уявляєш?

— А повинна була? — Поліна кинула на нього гострий погляд, і Данило пояснив: — Ти мене запитала, тож я намагаюся розібратися.

— Звісно, що повинна! А як інакше? Щойно Яків прийшов до лікарні, я того ж дня з цією новиною, зі своїми емоціями прийшла до додому. Розповіла бабусі та мамі, який він чудовий! А мама — ні пари з вуст. Тобто, сказала, що він вже старий, але більше нічого!

— Тоді звідки тоді ти про це дізналася? Що вони давно знайомі.

— Мені Яків розповів. Ми розмовляли, а потім він раптом сказав, що я дуже схожа на маму.

— Справді схожа, — зауважив Данило.

— Тоді мама мусить розуміти, як для мене важливо знати все про тих, хто мені цікавий, — категорично заявила Поліна.

— Можливо, твоя мама розуміє, але… — Данило трішки помовчав, міркуючи, — … людина не завжди знаходить потрібні слова і тому мовчить. А ще не знає, як ти відреагуєш.

— Тобто?

— Не всі настільки категоричні, як ти.

Поліна вперше над цим замислилася. Невже вона справді настільки категорична?

— Я подумаю про це. Дякую, що сказав, — відгукнулася не хитруючи.

— І тобі дякую.

— За що? — здивувалася Поліна.

— Що не образилася на мої слова.

— Але ж ти був щирий, а я таке ціную, — впевнено зауважила Поліна.

— Тоді добре, — кивнув Данило і відчинив двері кав’ярні, до якої вони цієї миті підійшли. — Якщо ми вже тут, може сядемо ненадовго. Он є вільний столик, — видав він так несподівано, що Поліна аж вухам своїм не повірила. Вони ніколи не ходили по кав’ярнях. До того ж у них не побачення, а просто… культпохід, як каже бабуся. — Хочу кави, бо мені ще працювати. А вдома… Ну, я тобі вже розповідав.

Бідолашний Данило! А вона так негарно про нього подумала…

— Звісно. Давай замовимо. Я спочатку води вип’ю, а потім кави. До того ж надворі ще світло. То ти сьогодні у мами ночуєш?

— Ще не вирішив. Батько, мабуть, вже спить. Не хочу його будити. Ти випадково не знаєш, твоя мама завтра до нього прийде? Я не хотів би заважати.

— Не знаю, — похитала головою Поліна. — Ми з мамою таке не обговорюємо.

— Тоді я завтра у батька запитаю, — кивнув Данило і махнув комусь рукою. Мабуть, офіціантці. — Якби вони зустрічалися в певні дні, було б значно простіше, — додав Данило після паузи.

— Мабуть, — погодилася Поліна, а потім мимоволі хихикнула. — Це так прикольно, що ми з тобою таке обговорюємо. Наче дорослі.

— Ми і є дорослі, — зауважив Данило і підійняв голову до офіціантки.

— Я аж очам своїм не повірила, — несподівано заявила та, і Поліна придивилася до неї уважніше. Здається, ця дівчина навчалася в одному класі з Данилом. — Вперше тебе тут бачу.

— Привіт, Марино, — буденно відреагував Данило.

Марина миттєво оцінила Поліну, кивнула їй, вітаючись, і запитала:

— У вас побачення?