8-б

Пані Юлія

Вона сиділа у вітальні біля відкритого вікна і з завмиранням серця слухала емоційну розмову між донькою та онукою. Обом було складно, і Юлія Бориско щиро вболівала за своїх дівчаток, але, на жаль, нічим допомогти не могла. Але ж як хотіла!

Вона добре пам’ятала як невимовно важко пережила її донька розрив стосунків з Яковом Берестом, як сильно, навіть відчайдушно, полюбила їхню спільну дитину, як фактично присвятила Поліні своє життя і навіть вигадала цю безглузду історію з загиблим в Африці батьком, щоб маленька Поліна не так сильно відчувала себе обділеною батьківською увагою.

Чи помогло це? Питання спірне. Але Магда намагалася бути найкращою у світі матусею, навіть попри сильну зайнятість в лікарні. Тож цілком зрозуміло, що зараз їй дуже складно відкритися своїй кровинці — з якого боку не поглянь. Та й зізнатися Якову, що в нього є донька — теж.

Ну розповість їм обом Магда, а що далі? Це ж не кіно і не телепередача з акторами, де кожен вивчив свою роль, вигадану сценаристом. В результаті усі виглядають щасливими та задоволеними, хоча і зі сльозами на очах, а наслідки ухвалених рішень залишаються за лаштунками.

В житті все значно складніше. Просто тільки тим, хто хоче комусь допекти, ускладнити життя, або щось довести. А решті доводиться враховувати усі «за» та «проти», бо результат може стати катастрофічним. І ось це «він чи вона має право знати» часто спрацьовує проти всіх. Тут варто зайвий раз подумати та все зважити.

Тож вона, Юлія, в усе це не втручалася — принаймні поки що. Вона не знала, що порадити своїй доньці, щоб не нашкодити, та водночас уважно за всім спостерігала, щоб не тільки бути поруч, підтримати, але й підстрахувати важливих для неї людей.

Вона вишивала чергову скатертину і краєм ока поглядала, як онука замислено збиралася на побачення, яке насправді побаченням не вважала, бо не сприймала Данила серйозно. А дарма. Цей серйозний парубок виріс і став справжнім красенем. Можливо, не таким яскравим та привабливим, як Яків Берест, але у Данила ще все попереду. Хлопцеві дісталася врода матері та характер батька, і це був найкращий варіант, який могла подарувати Данилові природа.

Шкода, що Поліна це поки що не розуміє, чи не помічає. Тим більше, що Данило споглядав на неї зовсім не так, як просто друг. От і зараз він чекав на Поліну біля хвіртки, щось читаючи в телефоні, та коли вона крикнула на увесь двір, щоб почула і мама, і бабуся «Я — в кіно!», Данило негайно підійняв голову і подивися на Поліну таким поглядом, що Юлія, яка в цей момент вийшла на ґанок, лише головою похитала. Та вже за мить його обличчя стало звично серйозним, навіть трохи похмурим. Данило дочекався, поки Поліна зачинить хвіртку, і пішов поруч з нею, ледь помітно приміряючись до кроків своєї подружки.

Юлія повільно підійшла до хвіртки й поглянула вслід молодій парочці. Поруч з високим Данилом її онучка виглядала маленькою та тендітною. Поліна, як зазвичай, щось емоційно розповідала та активно жестикулювала, а Данило мовчки йшов поруч, засунувши руки до кишень джинсів.

Яка ж гарна пара! Коли тільки Поліна це зрозуміє? Головне, щоб не запізно.

— Наша онучка зустрічається з Данилом? — раптом пролунало поруч, і Юлія ледь не сіпнулася від несподіванки. Стрималася лише за звичкою.

Що він тут забув? Адже це — зовсім не його керунок?

— Поліна гадає, що вони дружать, — повідомила Юлія, звично оглядаючи Миколу Бориска, щоб переконатися, що все гаразд. Після їхнього розлучення минули десятки довгих років, а вона так від цього і не відвикла. А треба, врешті-решт. Це давно не її справа. У нього є Варвара.

— А Данило що думає? — запитав Микола.

Він стояв по іншій бік хвіртки та тримався рукою за металічний стовпчик, який вже давно варто помалювати. Попри чималі роки, Микола досі був привабливим чоловіком — акуратно одягненим та підстриженим, звично поголеним, тільки помітно втомленим.

А ще він уникав її погляду. Тоді навіщо зупинився?

— Не знаю, — знизала плечима Юлія. — Данило — стриманий юнак.

— Весь в батька, — кивнув Микола.

— Дуже схожий, так, — погодилася Юлія та спробувала згадати, коли вони востаннє ось так розмовляли, але не змогла. Давно. — Що ти робиш в наших краях?

Колись це був і його край теж.

Миколо-Миколо, що ж ти накоїв? І чому стоїш тут зараз, біля колишньої дружини, а не поспішаєш додому — до своєї Варвари? Хіба ж не її ти колись обрав, зрадивши дружину?

— Що роблю? — Микола потер долонею чоло, ніби забув, яким чином тут опинився, а тепер намагався згадати. — От… ходив поглянути, як влаштувався наш новенький лікар. Яків Берест. Може чула?

— Чула, — хитнула головою Юлія.

— Хотів дізнатися, чи зручно йому там? Чи не потрібна якась допомога? В нього ж тут нікого немає. — Юлія промовчала, і в цей момент Микола наважився поглянути їй в обличчя. Але краще б цього не робив, бо в його погляді було стільки суму, що у неї заболіло серце. — Магда дуже сердилася? — запитав, а потім поправив себе: — Тобто — довго сердилася?

— Досі сердиться, — повідомила вона чесно. Про таке вона могла говорити, а от про Якова поки що ні.

— Погано, — зітхнув Микола. — Я чесно хотів, щоб вона очолила відділення, але не вийшло. — Він невесело похитав головою і поцікавився: — Віриш?