8-а

— Хто це — ми? — не одразу усвідомила Магда. Про кого каже її донька? — З ким я знайома?

— З Яковом, звісно ж! З ким іще? — насуплена Поліна зупинилася перед нею та переплела руки перед грудьми.

Ну звісно! Як вона одразу не здогадалася? У Полини в думках тепер лише Яків Берест.

— Ну… — А чому донька раптом про це запитала, та ще й так ображено? — Ти не цікавилася, а я… — Що ж сказати? Шкода, що не можна продумати усі відповіді наперед. — А я не надала цьому значення. До того це було дуже давно. Я багато з ким знайома.

— Але ж я з тобою поділилася своїм… — Поліна на мить навіть підійняла руки до гори. — … захопленням! А ти… Мамо, як ти могла? Це ж так важливо! І серйозно…

Її емоційна донька знову склала руки перед грудьми та надула губи. Магда навіть головою похитала. Яка ж Поліна ще молоденька. Мабуть, правду кажуть, що тепер підлітками люди залишаються значно довше, ніж колись.

Щоправда, в дечому вона має рацію — усе це справді важливо.

— Вибач, доню. — Магді страшенно хотілося зізнатися своїй дитині, хто її батько. Але ж як це зробити, коли Поліна сердиться навіть на таку дрібничку? Що буде, коли вона дізнається правду, навіть уявити страшно. — А хто тобі сказав, що ми з Яковом колись давно… — знову наголосила Магда, — … були знайомі?

Невже хтось в лікарні проговорився? Та ж Ганя — медсестра, яка розповіла про це Варварі, або ж навіть сама Варвара. А ще хтось міг помітити, як вони з Яковом розмовляли в кав’ярні. Навряд чи це зробила Анжела, бо зазвичай вона раніше десятої за межі закладу не виходить, принаймні в будній день.

— Яків, звісно ж. А що — ще хтось знає? Тільки я не в курсі?!

То Поліна знову розмовляла з Яковом? Вона ж просила його не підходити до її доньки? Він що — навмисне це зробив?

Магда зітхнула, підвелася з гойдалки та обійняла доньку за плечі.

— Полінко, дорогенька моя донечко, ну знайомі ми з Яковом. То й що з цього? Що це змінює?

Магда поцілувала доньку в скроню і потішилася, що та не виривалася.

— Не знаю, але… Це мене чомусь дуже вразило. Яків сказав, що ти була такою ж як я, коли навчалася в університеті, а я про це не знала. Так виглядало, наче ти приховала це від мене. Не роби так більше, гаразд?

У Магди аж дихання перехопило. От як їй тепер бути? Адже Поліна ще не знає найголовнішого.

— Я… намагатимусь, — промовила вона здавлено, бо вже й не знала, що їй робити.

— Добре, — Поліна кивнула й теж її обійняла. Ось так вони й простояли деякий час. Шкода, що тепер це траплялося не так часто, як тоді, коли її донька була маленькою. — Мам, я сьогодні йду до кінотеатру.

Магда аж за серце вхопилася.

— З ким?

Не дай боже з Яковом! Вона тоді його на порох зітре!

— З Данилом. Він сказав, що там прем’єра, от я і подумала, чому б і мені не піти.

— Дуже гарна ідея, — видихнула Магда. — Просто пречудова! Чого, справді, в хаті сидіти, коли надворі така погода. А так будеш серед людей…

Поліна поглянула на неї дуже підозріливо.

— Мам, з тобою все гаразд? Ти якась…

— Яка?

— Ну… не така, як завжди.

— Чому? Все гаразд. Я просто… — Магда ніяк не могла придумати, про що ж Поліні розповісти. Про сварку з мамою Данила — це аж ні в які ворота, про зустріч з Яковом — ще гірше. — Перегрілася трохи, мабуть. Спека яка, а я увесь день містом ходила. Відпочину, і все налагодиться.

— А! Ну тоді добре. Тож я піду збиратися, а то за мною скоро Данило зайде.

— Так, звісно. Йди, переодягайся. — Поліна знову рушила стежкою, а Магда кинула їй навздогін: — Може щось поїж! Бабуся пиріг з ревенем спекла.

— Потім, коли повернуся! — відповіла Поліна, навіть не обернувшись.

А Магда знову сіла на гойдалку, але цього разу тому, що її не тримали ноги.

Чого ж воно все так сильно ускладнилося?