7-в

Це Поліна його наздогнала. Що ж, принаймні він намагався її уникати. Не тікати ж тепер.

— Слухаю тебе, Поліно.

Яків зробив декілька кроків до вікна, щоб не стояти посеред коридору, зупинився та засунув медичну карту під пахву.

— О, ви запам’ятали моє ім’я?! — емоційно вигукнула Поліна.

Це пролунало так щиро, природно та трішки по-дитячому, що Яків не втримався від усмішки.

— В тебе гарне ім’я. То що ти хотіла? Є якісь проблеми?

— Я чула, що сьогодні ви провели якусь дуже складну операцію. У нас тут таку ще ніхто й ніколи не робив. Можна мені прийти на вашу наступну операцію? Уявляю, як це цікаво! Я не заважатиму. Стоятиму в куточку наче мишка. Тільки спостерігатиму.

Зелені очі Поліни палали від захоплення точнісінько як колись у її мами. Тільки у Магди вони були сірі.

— Хочеш стати хірургом? — запитав Яків, мимоволі розглядаючи дівчину.

— Мама називає себе хірургинею, — розсміялася Поліна. — І я справді теж хочу стати хірургинею. Це ж так цікаво — рятувати людей! От як ви сьогодні. Я прямо захоплююся!

Це було складно — водночас милуватися дівчиною та намагатися бути серйозним завідувачем. Цікаво, Поліна в курсі, що зазвичай студентки не балакають з завідувачами відділення, наче зі старими знайомими? Але Якову це подобалося, і він не хотів, щоб якісь обставини примусили Поліну замкнутися у собі та перестати бути ось такою безпосередньою.

— Якщо до завершення навчання в університеті не передумаєш…

— Ні, я — вперта! — знову розсміялася дівчина.

Як і її мама. Та теж вперта. Щоправда, Магда ніколи не була настільки життєрадісною та говіркою. Але енергійною — завжди.

От як можна уникати такої дівчини? Яків отримував неабияке задоволення, спілкуючись з нею.

— Для того, щоб досягнути свого, це дуже гарна якість, — зауважив він щиро.

— Я не тільки вперта, а ще й багато навчаюся, — додала Поліна. — Мені подобається вчитися новому.

— Твоя мама теж такою була.

Поліна несподівано стала серйозною.

— Звідки ви знаєте?

Чому вона здивувалася?

— Бо пам’ятаю її з часів навчання в університеті, — відповів Яків. Але чомусь у нього з’явилося відчуття, що він сказав щось не те.

— Хіба ви разом навчалися? — її очі бути такими допитливими, що Яків вже не міг збрехати. Та й навіщо?

— Коли твоя мама була на шостому курсі, я вже був інтерном, але нам довелося перетинатися під час… деяких спільних проєктів.

— Але… — Поліна накрутила на палець кінець кіски та замислено пробурмотіла: — Моя мама нічого мені про це не сказала.

Ось воно. Мабуть, вони про нього розмовляли, і Магда з якоїсь причини не повідомила доньці, що була з ним знайома.

— Мабуть, просто ще не встигла. Або ж не надає нашому давньому знайомству якогось особливого значення, — на ходу висловлював гіпотези Яків. Йому не хотілося стати джерелом суперечки між матір’ю та донькою.

— Можливо, — пробурмотіла Поліна.

— Я йду до прооперованого пацієнта. Хочеш зі мною? — несподівано для себе запропонував Яків. Він не вигадав нічого кращого, щоб якось відвернути увагу Поліни від, вочевидь, неприємного для неї відкриття.

— Звісно хочу! — зелені оченята знову запалали цікавістю, і Яків видихнув.

— Тоді ходімо.

Зазвичай він не був настільки уважним до підлеглих, а на практикантів звертав увагу тільки в плані навчання. Але цій дівчині якимось дивовижним чином вдавалося пробудити в ньому майже батьківські почуття. Можливо тому, що Поліна була донькою Магди?