7-б

Після розмови Яків вийшов до світлого коридору хірургічного відділення, де по всіх правилах стіни та вікна були викладені плиткою, і попрямував до медичного посту крізь стійкий запах антисептика та приглушений гул голосів. Попри саркастичне зауваження Роксолани, пацієнти в палатах були. Вони хворіли не менше, ніж у великих містах, а травмувались іноді навіть більше.

Але що могла знати про це його дружина, яка більше десятиліття пропрацювала в гастроентерологічному відділенні приватної лікарні, а тепер займалася модним напрямком — нутриціологією, і навіть активно просувала свої сторінки в соціальних мережах? Ні, Яків її не засуджував. Навпаки — усіляко підтримував, коли мав на це час.

Проте Роксолані завжди усього було мало — і його уваги, і його грошей, бо Яків відмовлявся брати свою частину в прибутковому бізнесі батька і жив на те, що заробляв медициною. Спочатку дружина цьому дивувалася, потім почала його вмовляти, далі спробувала залучити до цього його батьків, а коли Яків сказав усім рішуче «ні», Роксолана почала методично скаржитися на їхнє бідне, на її думку, життя.

Тож з роками Яків почав забувати, чому він з нею одружився. Уважна та терпляча Роксолана несподівано зникла, а замість неї в його не такій вже маленькій квартирі з’явилася усім хронічно незадоволена жінка. Мабуть, він теж був в цьому винен. І перш за все тому, що теж виявився не таким чоловіком, про якого Роксолана мріяла.

До біса це все! Досить міркувати про те, що вже не змінити. Йому треба працювати.

Яків взяв на медсестринському посту медичну картку пацієнта, прооперованого по ургенції в першій половині робочого дня, і попрямував до його палати. Він йшов, за звичкою уважно спостерігаючи за усім, що відбувалося в відділенні, коли несподівано побачив її — доньку Магди.

Поліна стояла біля вікна, трохи схилившись над якимись паперами, і світло падало на її темне волосся, зараз заплетене у кіску, на юне обличчя ще з дитячим щічками та на яскраві від природи губи, якими вона ворушила, наче школярка, щось тихо читаючи. Її струнка фігурка у медичній формі, профіль, манера триматися, рухатися і навіть кіска, перекинута через плече, усе це негайно нагадало Якову молоденьку Магду.

Це було як давня мелодія, яку не чув роками, але раптом впізнав з першої ж ноти. Щоправда, це був її новий, сучасний рівень. Якщо раніше ця дівчина йому просто сподобалася, як мила та неординарна дівчина, то тепер Яків споглядав за нею зовсім іншим поглядом. Адже Поліна була частиною Магди — жінки, яка колись давно зайняла в його голові та душі більше місця, ніж він хотів би визнати.

Яків спостерігав за її донькою довше, ніж варто було б, але на неї хотілося дивитися так само як і на Магду. Та все ж в ній було і дещо інше, щось більш рішуче та сміливе, без натяку на обережність, і це, мабуть, дісталося їй від батька.

Яків пригадав, що Магда не хотіла, аби він опікав цю юну красуню, тому Яків просто рушив далі, поки оточення не зацікавилося, чому він не відводить погляду від цієї дівчини.

— Можна вас на хвилинку? — несподівано пролунало поруч.