7-а

Роксолана йому телефонувала? Чому він не чув?

Мабуть, це було тоді, коли Яків обідав. За теревенями Анжели він цілком міг не помітити, як вібрує його телефон. Яків вимкнув звуковий режим, коли вийшов з лікарні.

— Щось сталося? — поцікавився він, щоб не виправдовуватися, бо це ніколи нічим добрим не завершувалося. Що б Яків не зробив, Роксолана розглядала це мало не під мікроскопом. Що б не сказав, дружина це перевіряла та звіряла, наче під час слідства. Останніми роками Роксолана навіть не приховувала, що не вірить жодному його слову. Спочатку, ще в молодості, її постійні ревнощі Якова навіть забавляли та деколи навіть тішили, а потім…

— Мій адвокат теж до тебе не додзвонився, — лунав в слухавці ображений жіночий голос. — Тож я роблю правомірний висновок, що ти справді навмисне не береш слухавку.

Як же йому набридли ці постійні звинувачення! А ще більше — це тихе, вперте недовір’я, що з роками оселилося між ними, мов невидимий мешканець, який не платить за присутність, але займає весь простір. Воно не кричало, не грюкало дверима — навпаки, жило у дрібницях, у поглядах, у довгих паузах, у надто уважному мовчанні.

Роксолана почала з того, що ні про що не запитувала у Якова прямо — вона перевіряла все самостійно. Одного разу вночі він чомусь прокинувся і побачив, як пальці його дружини, тонкі й спритні, ковзали його телефоном з холодною точністю, ніби шукали там не слова, а докази, які вже були вигадані заздалегідь. Холодне світло екрана відбивало її обличчя — напружене, зосереджене, навіть трохи чуже, попри прожиті роки. І в цій блідній синяві світла її великі, доволі гарні від природи очі ставали ще глибшими, але не теплішими, як у молодості, ще до їхнього весілля. За важкими медичними справами, які не давали спокою ані вдень, ані вночі, Яків навіть не помітив, як в очах Роксолани з’явилася холодна підозріливість.

Тієї ночі Яків вирішив не показувати, що помітив, як дружина нишпорить в його телефоні, бо приховувати йому було нічого. Він навіть пароль не поставив, щоб не викликати чергову хвилю підозр.

Але з часом Роксолана навіть перестала ховатися. Кишені його піджака вона переглядала майже буденно, під приводом турботи, так, ніби це звична частина вечора — як зняти взуття або поставити чайник. Кожен її рух був на вигляд легким, майже непомітним, але для Якова — неприємним і з часом навіть болючим, як краплі води, що раз по раз падають в одне й те саме місце, роз’їдаючи навіть камінь.

Роксолана придивлялася до його одягу з такою пильністю, ніби тканина могла видати зраду, ніби складки пам’ятали чужі дотики, а запахи — чужі обійми. Її погляд підозріливо рухався по коміру, по рукавах, затримувався там, де нічого не було — і саме ця відсутність дратувала її найбільше.

Якову було складно пояснити своїй дружині, що в цій постійній підозрі немає і не буде правди — лише втома, яка з роками накопичилася як пил у закритій кімнаті, бо Роксолана не хотіла це чути. Яків же відчував себе не людиною, а доказом, який постійно перевіряють на справжність.

Найгіршим у цій ситуації було не те, що Роксолана в ньому сумнівалася, а те, що вона ніби вже давно вирішила, ким він є, і тепер лише шукала підтвердження власному страху. Тим часом справжній Яків жив, їв, спав поруч з нею, але з кожним днем був усе менш видимий у її очах. В цьому беззвучному колі підозр і перевірок він усе частіше ловив себе на думці, що втомився не від Роксолани, а від того, ким став поруч з нею — обережним, замкненим, байдужим, майже чужим самому собі.

— Вважай як хочеш, — відповів Яків, відчуваючи звичну втому, як і після кожної розмови з дружиною. — Ще щось? Бо у мене є робота.

— Тільки не треба розповідати, що у тому твоєму селі є якісь пацієнти, та ще й влітку, — в голосі Роксолани пролунали властиві їй зверхні нотки. — Вони усі на городах. Копають… Що там? Картоплю.

— В червні? — не втримався від іронії Яків. Але сваритися він не хотів, тому додав, не чекаючи реакції дружини: — Мені справді треба йти. А твій адвокат нехай зателефонує моєму, якщо йому справді щось потрібно. Я не мушу з ним спілкуватися.

— А кому телефонувати мені, якщо я чогось потребуватиму? — У Якова не було на це відповіді, тож він просто промовчав. — Ну звісно, для мене в тебе ніколи не було часу.

Вже років з десять це була улюблена фраза Роксолани, а до того, ймовірно, вона існувала в її думках.

— Вдалого дня, — промовив Яків, щоб якось завершити неприємну розмову.

— Ти знущаєшся?! — вигукнула Роксолана.

— І все ж таки, — додав Яків і вимкнув телефон.