Глава 7

Яків

Він нарешті доїв свій обід, попрощався з Анжелою і вийшов на спекотну вулицю. Борщ справді був смачний, але теревені власниці закладу Яків заледве витримав.

Балакуча Анжела повідала йому купу усіляких оповідок про його колег, хоча Яків її про це не просив, бо ніколи не любив порпатися в чужому особистому житті. Йому б зі своїм нарешті розібратися.

Однак про життя Магди в цьому містечку Яків послухав би. Цікаво ж! Особливо про те, хто ж став батьком Поліни. А ще про те, чи має вона стосунки зараз. Магда надто вродлива та цікава жінка, щоб не мати якогось чоловіка, скажімо так, для спілкування. Та й загалом — Магда, чи не єдина жінка в його житті, яка цікавила Якова як особистість.

Однак якраз про неї Анжела майже нічого не розповіла, а ставити власні запитання Яків не хотів. Жодному з них плітки абсолютно не потрібні. Працюватиме він тут ще не один день, тож ще про все дізнається.

У нього залишалося ще трішки часу, щоб просто пройтися вулицею, і Яків вирішив цим скористатися. У великому місті таке вкрай складно зробити прямо посеред дня. А тут — все поруч, і ніхто нікуди не поспішає.

Яків повільно йшов спекотною вулицею, несподівано насолоджуючись практично сільськими звуками, і іноді йому здавалося, що дорога аж тремтить у гарячому повітрі. Мабуть, саме тому він не одразу зрозумів, що жінка, яка повернула на Квіткову вулицю — не привид Магди, про яку він тепер думав майже постійно, а сама Магда. Яків навіть прискорив кроки та зупинився на перехресті, став у напівтіні, щоб ще трохи поспостерігати, як вона рухається — рішуче, без жодної манірності, з тією природною гідністю, якої складно навчитися чи зіграти.

Аж не вірилося, що їй вже сорок три. Шкода, що він не бачив, як вона набиралася ось цієї неперевершеної жіночої стиглості та життєвого досвіду. В її кроках не було поспіху та незграбності юності, і ще не з’явилася обережність зрілості. Такою ходою зазвичай йде впевнена людина, яка вже не сумнівається у власній дорозі. Магда рухалася так, наче точно знала не лише куди йде, але й навіщо їй туди треба, і Якову це страшенно подобалося.

Сонце, здавалося, заплуталося у вигинах її постаті, і Яків упіймав себе на думці, що світло ніби обирає її, як обирають центр картини, залишаючи все інше фоном. У кожному її русі була довершеність, у кожному повороті голови — спокійна, майже невловна гордість, і навіть найменший жест здавався продуманим не розумом, а наслідком невгамовного характеру та досвідом прожитих років.

Шкода, що без нього.

Якову подобалося споглядати за нею здаля. Завжди так було. Бо навіть невеличка відстань завжди дозволяє бачити людину цілком, коли сама вона тебе не бачить і не може на це вплинути.

Яків почав спостерігати за Магдою ще тоді, коли вона була студенткою, бо ця дівчина ніколи не намагалася привернути його увагу — на відміну від інших. Він дивився на неї, як дивляться на море або на вогонь — з захопленням і тихою обережністю. Йому подобалося в ній усе — не лише риси, не лише рухи, а й сама її присутність у просторі, те, як вона заповнювала його, хоч і не намагалася цього робити.

Зазвичай її погляд був спрямований вперед, і в ньому не було властивого для багатьох пошуку — лише цікавість до світу та його загадок. І ця цікавість дивним чином притягувала його сильніше, ніж будь-яка недомовленість чи загадка. Магда ніколи не просила уваги, не показувала усім своїм виглядом «Ось яка я гарна! Всі дивіться лише на мене!». Проте однієї її присутності було достатньо, щоб світ навколо трохи притих і поглянув в її бік.

От і зараз Яків дивився їй вслід і відчував, що не хоче, щоб вона зникла з поля його зору, краще б залишилася десь поруч ще трохи, мов відблиск сонця, що затримується на шкірі після довгого літнього світлого дня. І навіть тепер, коли її силует зник, бо Квіткова вулиця не була абсолютно рівною, Яків ще якийсь час відчував ритм її кроків — чітких, впевнених, активних, і це робило її непереборно привабливою. Для нього. Завжди.

Яків нарешті згадав, де знаходиться, і поглянув навкруги, але зараз за ним спостерігав лише рудий пес, який лежав під сусіднім розлогим деревом. За той час, поки Яків тут стояв, дорогою не проїхала жодна автівка. Він до такого ще не звик. Однак, якщо ще вчора Яків думав, що занудьгує в цій глушині, то зараз він вже не був настільки в цьому впевнений…

Яків переодягнувся у своєму новому робочому кабінеті у медичну форму і рушив до дверей, коли йому зателефонували. Він поглянув на дисплей, і його настрій негайно зіпсувався. Але Яків мусив підійняти слухавку.

— Чому ти не носиш з собою телефон? Чи ти навмисне не береш слухавку?