6-в

— Це ти? — ліниво промовила Поліна й лише потім поглянула на Данила. — Привіт. Може сядеш? Не хочу голову задирати.

Він був високим парубком — Данило Баш. Навіть трохи вищим за свого батька. Він, мабуть, такого ж зросту як Яків Берест. Здається, тепер вона про всіх чоловіків судитиме через цю призму.

Данило всівся поруч, витягнув свої довгі ноги у джинсах та кросівках, притулився до спинки лави та закинув руки за голову.

— Спека сьогодні.

А ще він був досить таки неговірким хлопцем, і зазвичай лише мовчав та уважно слухав. Звідки Поліна знала, що уважно? Бо іноді він згадував потрібні речі з їхніх балачок у той момент, коли Поліна про них забувала. Зазвичай Данило так і розмовляв — ось такими короткими фразами. Він би і їх не казав, якби Поліна не ображалася, що розмовляє зі стіною.

— Ага. Припекло добряче, — погодилася Поліна. — Але літо дуже скоро мине, а потім ми жалкуватимемо, що просиділи його вдома, рятуючись від кількох зайвих градусів. Хоча… Ми у кожному разі жалкуватимемо, що літо закінчилося.

— Згоден, — хитнув головою Данило.

— У тебе що, сьогодні вихідний? Зазвичай ти вилазиш зі свого сховку лише під вечір, — зауважила Поліна, слідкуючи за кішкою, яка своєю чергою стежила за голубом.

— Вирішив пообідати в місті, — відповів Данило.

Голуб несподівано перелетів на дашок перед дверима до лікарні, і Поліна заспокоїлася. Екшен — це явно не для неї.

— В місті? Чого це раптом?

— Мама сьогодні на роботі. У батька в холодильнику — пустка. А у бабусі сьогодні розвантажувальний день.

— Ого. Це ж як?

— На сніданок — яйце. На обід — броколі. На вечерю — нічого.

— Серйозно? — Поліна голосно розсміялася, а Данило лише всміхнувся. — Навіть для єдиного онука не готує?

— Нє-а. Вона спеціально обирає такі дні, коли мама на зміні. Я б і сам міг щось зварганити, але…

— Дай вгадаю. Твою бабусю дратують смачні запахи?

— Її дратує будь-яка їжа в будинку. Тож усі в такі дні харчуються, як вдасться.

— Зачекай! А як же твій дідусь?

— Дідусь в такі дні гостює у своєї сестри.

— Сильно. Оце жінка! — знову розсміялася Поліна і несподівано упіймала уважний погляд Данила. — Що? В мене на зубах шоколад? Я з’їла цукерку перед тим, як вийти на вулицю.

— Замість обіду? — з ледь помітною посмішкою поцікавився Данило.

Скільки Поліна його знала — а дружили вони ще зі школи, хоча Данило був на два роки старший — він завжди був дуже серйозний. Тому ось такі моменти, коли він всміхався, Поліна завжди запам’ятовувала.

— Майже, — Поліна зморщила носа. — Просто не хотілося. Потім вдома поїм, вже після роботи. Але ти не сказав — є там щось чи немає? На моїх зубах.

Ще не вистачало, щоб Яків побачив її у такому вигляді. Соромно!

— Немає, — похитав головою Данило і поглянув вгору, де між гілками яблуні за ними підглядало сонце. — Просто… тобі пасує, коли ти всміхаєшся.

Невже комплімент? Це було щось новеньке. Поліна навіть розгубилася. Що це Данило собі надумав?

— Це якось само собою виходить, — тараторила вона і підозріливо косилася на Данила. — Мама навіть іноді благає, щоб я була бодай трішки серйознішою — особливо на роботі. Але в мене не виходить! Розумієш?

— Розумію, — кинув Данило, але в її бік не поглянув. — В тебе просто характер такий. Мені навіть коли весело, я зазвичай не сміюся. У мене емоції в голові. Всі люди різні.

Просто такий характер? Тільки й того? Тоді все нормально. У кожного з них свій характер, який не дратує іншого. Тому вони й дружать.

Поліна навіть видихнула. Останнім часом у неї в думках таке роїться, що якби мама дізналася, то все — замкнула б у будинку навічно.

— Тому ми й дружимо, що настільки різні, — закивала головою Поліна. — Ти тільки уяви, що було б, якби ми обоє любили побалакати.

— Жах.

— Точно!

— Хочу увечері піти в кіно, — несподівано після паузи заявив Данило.

— Так ти ж фільми через інтернет дивишся?

— А цього разу прем’єра, і в інтернеті цієї стрічки ще немає.

— Щось гарне?

Данило знизав плечима.

— Історична драма. Пару роликів бачив. Сподобалося.

Поліна замислилася, чим вона займатиметься увечері. Якихось планів у неї не було. Практично усі її університетські подружки мешкали не тут. А в містечку залишилося лише декілька колишніх однокласниць, з якими Поліна була не в надто добрих стосунках. Та й загалом —  якби не Данило, вона б тут влітку зовсім заскучала.

Щоправда, тепер тут є Яків. От якби вона могла запропонувати йому піти до кінотеатру… Але жінки зазвичай не запрошують чоловіків на побачення. Та ще й невідомо, чи він взагалі любить кіно.

— Ходімо разом, — промовила вона раптом, бо це справді було логічно. Не сидіти ж увесь вечір вдома. Ще таких вечорів до кінця практики буде повно. А за місяць вона поїде разом з подружкою в гори. Тож подивитися нове кіно в спокійній компанії — чудова ідея.