6-б

Поліна

Червень стояв у повному розквіті — густий та задушливий. Розпечене сонце ніби застигло в самому центрі неба, і світ поволі танув у його золотому сяйві.

В обідню перерву Поліна вийшла у лікарняний двір і влаштувалася на лаві під старою розлогою яблунею, сховавшись у мереживній тіні листя. Легкий вітер ледь ворушив важкі гілки та її темне волосся, а сонячні плями ковзали по руках Поліни, як лагідні, мовчазні дотики.

 Поліна звично дістала з кишені медичної форми телефон, погортала сторінки соцмереж, але дуже скоро зрозуміла, що зараз їй усе це не цікаво. В таку ліниву жарку погоду усі ці вихваляння, чудернацькі образи, новини з життя знаменитих та багатих, жартівливі меми та навіть улюблені огляди книжкових блогерів дивитися та читати зовсім не хотілося. Тож Поліна нову запхала телефон до кишені та поглянула на небо.

Повітря пахло зеленню, пилком і недоспілими яблуками. У цій тиші, наповненій літнім гулом бджіл і далеким співом птахів, її думки реально заполонили увесь простір довкола. Відучора в них майже постійно був він — Яків. А ще його голос, глибокий і спокійний, який ніби залишався з Поліною навіть тоді, коли цього чоловіка не було поруч. І його слова… Вони як тінь від цієї яблуні — ніби захищали від невидимих проблем та заспокоювали. Принаймні, Поліна саме так їх сприймала. В цьому чоловікові було щось надійне, як земля після дощу, і водночас недосяжне, як далека лінія горизонту.

Вже другий день Поліні здавалося, що вона не ходить, а літає. Який же він гарний — цей Яків! І справа навіть не у його безсумнівній вроді, а в чомусь іншому. Можливо, навіть в її відчуттях, коли Поліна поруч з ним стоїть — або ж лише міркує про нього!

Хіба ж це не кохання?

Поліна провела пальцями по шорсткій поверхні лавки, ніби шукала в цьому дотику відповіді. З одного боку мама права, що двадцять років різниці — це ціла прірва часу, але серце Поліни не рахувало років. Воно лише пам’ятало, як раділо, коли Яків помічав її у відділенні та навіть трохи усміхався, ніби бачив більше, ніж вона сама дозволяла собі показати.

Він — не старий, а мудрий! І його мудрість для неї це як… Як світло в ось у такій полуденній спекоті! Воно яскраве, інколи сліпуче, але таке, без якого все втратило б форму та сенс. Поліна ловить себе на думці, що хоче бути ближчою до цього світла, хоче розчинитися в його спокої, навчитися говорити так само тихо та впевнено, а не тараторити наче дівчисько. Та водночас у цьому почутті було щось тривожне, як перед грозою — легке тремтіння в повітрі та передчуття непроханих, але невідворотних змін.

А якщо це не кохання, тоді що?

Поліні зовсім не хотілося ставити собі такі складні запитання, тому вона не дозволила цим словам у своїй голові зруйнувати крихку красу цієї миті. Вона просто сиділа, дивилася на легкі, майже прозорі хмаринки, коли раптом перед нею виник неясний образ того, кого ніколи не знала і про кого майже ніколи не думала. А зараз чомусь пригадала.

Батько.

Поліні не довелося з ним познайомитися, а вдома не було жодної його світлини. І родичів з батькового боку вона теж не знала. Мама казала, що так з ними й не познайомилася.

Поліні ніби його і не бракувало, бо поруч з нею завжди була мама, бабуся і дідусь, з яким у неї були дуже теплі стосунки. Та все ж Поліні хотілося б мати батька — навіть тепер, коли вона вже доросла, бо в її житті все ж бракувало якогось важливого тепла, якого не могли дати інші рідні люди.

Теплий вітер торкався її щоки — лагідно та обережно, і зараз Поліні здавалося, що так міг би торкатися він — навіть просто бути поруч, як тінь у спеку.

Чому вона про все це міркує саме зараз, Поліна не знала. Їй взагалі не було властиво сумувати й мріяти про нездійснене. Тож краще просто перечекати ці дивні хвилини та взагалі ні про не думати.

Тож Поліна ледь чутно зітхнула і підвела очі до важких гілок яблуні. Світло проникало крізь її листя, ламалося та розсипалося на клаптики. Прямо калейдоскоп!

— Як справи? Скучаєш?