5-в

— Що саме навпаки? — спантеличено перепитав Яків.

Це було дивовижно, але вже за мить Магда заговорила абсолютно спокійною.

— Не треба її опікати. Взагалі. Не звертай на неї увагу. Тобто… — Магда поправила волосся. — Нехай виконує свою роботу без будь-яких потурань, як усі.

— То ти — сувора матір? — спробував пожартувати Яків, але Магда, здається, зараз усе сприймала серйозно.

— Просто… хочу, щоб вона стала самостійною. Досить того, що в лікарні працюю я і її дідусь, тому решта колег сприймають Поліну як свою. Але в житті не завжди буває просто…

— Поліна? — Яків всміхнувся. — Ти сказала, її звуть Поліною? Говірка, смілива, вродлива дівчинка з темним волоссям?

— Боже! — Магда знову приклала долоню до чола. — То ти вже її помітив?

— Ми навіть познайомилися. Тільки я не знав, що Поліна — твоя донька. А міг би здогадатися. Ви з нею дуже схожі. Мабуть, колір волосся мене обманув. — Зараз Магда виглядала так, що Якову негайно захотілося якось її підтримати. — Вродлива, розумна дівчинка. Чого ти так нервуєш? З неї вийде гарний фахівець. До речі, у вас прямо династія лікарів. Твій чоловік теж лікар?

Ось тепер прямо на його очах Магда помітно заспокоїлася. Навіть не так — набула непробивного вигляду. Одним ковтком вона допила каву, взяла до рук сумку і промовила:

— Ми живемо втрьох — я, моя мама і Поліна. Час вичерпався, тож на цьому нашу розмову завершено. — Магда підвелася. — Он несуть твій борщ, тож смачного.

А потім вона просто взяла і пішла. Навіть не попрощалася. Яків лише головою похитав і всміхнувся. Як же мало змінилася ця жінка!

Він провів її поглядом, коли Магда проходила повз вікно у своїй яскравій квітчастій сукні.

— Вона завжди була зухвалою, — несподівано поруч промовила Анжела. Коли тільки підійшла?

Яків поглянув на жінку і поцікавився:

— Анжело, ви підслуховували?

— Як можна?! — обурилася жінка. — Просто міміка у Магди була така, що й глухий здогадався б, що розмова була напружена. Це правда, що ви давні знайомі?

Такої швидкості розповсюдження інформації Яків не очікував. Здається, треба починати до цього звикати. Краще вже він сам скаже правду, щоб місцеве «радіо» чогось зайвого не навигадувало.

— Навчалися в одному університеті, але давно не бачилися. Це наша перша зустріч за двадцять років.

— Двадцять? — Анжела замислилася.

— Саме так. Хотів побалакати, але вийшло, як ви сказали, напружено. Навіть не розумію, чому.

— Не звертайте увагу, — похитала головою Анжела. — Просто ви зайняли її місце в лікарні, тож вона і біситься.

— Що? — Яків мало не розвернувся на стільці. Можливо, він недочув. — Як це — зайняв?

— А ви не знали? Коли попередній завідувач відділення пішов на пенсію, Микола Бориско пообіцяв доньці його посаду. Її от-от мали призначити. Але тут — ви. — Анжела зітхнула. — Не беріть усе це до голови. Магда не вміє довго сердитися. Краще їжте. Мій борщ — найсмачніший в нашому керунку.