Глава 4

Магда з дитинства любила літні ранки, коли перші промені сонця несміливо торкаються ще прохолодної трави, залишаючи на ній золотисті відблиски роси, а повітря ще свіже й прозоре, напоєне ароматом польових квітів та нещодавно скошеного різнотрав’я.

Десь вже озивався півень, за ним наступний, і їхні голоси розтинали тишу, як сигнал для початку нового дня. У відповідь прокидалися інші звуки, характерні саме для невеличких поселень. Сонце поступово підіймалося вище, розливаючи світло по городах, садках, стежках і, як правило, світлих стінах хат.  Іноді здавалося, що саме в таких місцях і в такі миті життя сповільнювалося, щоб дати відчути та нагадати, як це — просто бути, дихати, слухати й жити разом з сонцем, землею і щедрим на тепло ранком.

Магда прокинулася о шостій і зрозуміла, що більше не засне. Їй негайно захотілося додому. Вона поцілувала Гаврила в плече, але той навіть не відреагував, настільки міцно спав. Тож Магда обережно вибралася з ліжка, поправила ковдру, одягнула сукню і тихенько покинула спальню, перевзулася у передпокої, вийшла у двір та потягнулася. Зевс ліниво підійняв голову, щоб поглянути в її бік, і знову поклав її на масивні лапи.

Магда всміхнулася лабрадору, розчесала руками волосся та попрямувала до хвіртки, а потім ще тихою, майже безлюдною вулицею рушила до свого будинку. Вона зовсім не переймалася, що хтось побачить її в такий ранній час, коли вона виходить з подвір’я Гаврила. Всі в місті давно знали, що вони зустрічаються, до того ж переважно вночі.

Відстань була недалека, проте Магда не поспішала, щоб насолодитися прогулянкою. В такий час вона зазвичай вже допивала каву і неспішно вирушала на роботу, але зараз у неї відпустка, тож можна було просто дозволити своїм ногам рухатися в потрібному напрямку і ні про що не думати.

Магда вже увійшла до свого двору і якраз зачиняла хвіртку, коли несподівано почула:

— Добрий ранок.

Сонце засліпило їй очі, але вона впізнала голос.

— Привіт, — промовила хрипко, бо це було її перше слово цього ранку. Так Магда це собі пояснила. Врешті-решт їй давно не двадцять два, щоб хвилюватися через зустріч з вродливим чоловіком.

— То це твій дім? — Яків окинув уважним поглядом будинок, подивився у бік садка, а потім швидко оглянув Магду, але вона відчула це так, наче на ній нічого не було.

Якого біса? Вона не дозволяла йому так на неї дивитися! Особливо коли на ній проста, літня, навіть трохи прим’ята сукня. Магда згадала, що навіть не розчесалася. Добре, якщо без слідів від подушки на обличчі.

Чи їй привидівся цей погляд? Сонце в очі, і все таке…

— Мій, — Магда підійняла брови. Нехай тільки спробує сказати щось погане про її дім. Яків же багатій і до такого житла не звик. — А ти що тут робиш? — І тут Магді спало на думку, що вона неправильно сформулювала запит. Запитання, навіщо Яків приїхав до їхнього містечка її, звісно ж, цікавило, але Магда не хотіла, щоб він це зрозумів. — Ти в лікарню?

— Туди. Вийшов раніше і вирішив прогулятися. Тут у вас… — зелені очі весело зблиснули, — Щоправда, тепер вже у нас, все дуже близько.

Його темне волосся темне виблискувало на сонці, але ще помітнішими були сріблясті домішки на скронях.

Тільки от «нас» ніколи не було і вже не буде.

— Ти навіть не уявляєш наскільки. — До речі… — Ти десь тут оселився? — Магда поглянула вздовж Квіткової вулиці.

— Старша медсестра вашого… нашого відділення сказала, що здає в оренду половину свого будинку, ну… я й оселився. А там побачимо.

«Побачимо» — це як? Натякає, що може звідси дуже скоро чкурнути? Та хоч сьогодні!

Пані Катерина, як всі називали її в хірургічному відділенні, мешкала через три ділянки від Магди у довгому будинку з двома входами. В одній половині — вона з сім’єю, а в другій — її сестра. Проте нещодавно сестра оселилася в місті, і тепер її частина здавалася в оренду.

Оце так їй, Магді, «пощастило»! Він що, не міг оселитися в якомусь іншому керунку? Містечко у них, звісно ж, маленьке, але вулиця тут не одна.

— Зрозуміло, — вимовила Магда і замовкла. А про що ще балакати з людиною, яку не бачила двадцять років, а до того теж не надто добре знала? — Тоді не затримуватиму. Вдалого дня.

Правильно, Магдо. Ось так з ним і балакай. Ввічливо, без емоцій, ніби з чужим. Хоча він направду чужий.

Тож вона повернулася до Якова спиною і пішла стежкою до свого будинку.

— Магдо…

Він досі тут? Магда обернулася.

— Що?

— Може якось зустрінемося, побалакаємо. Ти — єдина знайома мені тут людина. — Це що? Вона ще й бавити його мусить? Але якщо розібратися, то справді — єдина. Поки Магда вагалася, як відповісти, щоб не посваритися, адже їм ще разом працювати, Яків продовжив: — Знаю, що останнім часом саме ти виконувала обов’язки завідувачки хірургічного відділення. Може розповіси про якісь нюанси.

Магда примружилася. Нюанси? То Якова цікавлять особливості провінційної медицини чи плітки? Виглядало на те, що вона справді нічого про нього не знала.

— У мене взагалі-то відпустка, — нагадала Магда.

— Так, я розумію. Відпочивай, — Яків кивнув і рушив далі вулицею.