Глава 3

Магда повернула голову до доньки та всміхнулася. Її донечка. Як же швидко вона виросла. Треба ж — закохалася!

Поліна виглядала такою… натхненною, що повірити в її щирість було дуже легко. Ніби вже й доросла, але ще така молоденька! І справа навіть не в тому, що їй лише двадцять один рік. Деякі дівчата в такому віці виглядають вже достатньо зрілими та досвідченими — принаймні зовні, але не Поліна. В цю мить у своєму білому літньому сарафані у дрібну синю цятку вона була наче школярка.

— В кого? — тим часом поцікавилася її бабуся. — У цього свого Данила?

— В кого, в кого? В Данила? — Поліна похитала головою і кинула свою полотняну сумку в траву. — Ні. З Данилом ми лише друзі. Довгий, худий… Який з нього кавалер? — Поліна взяла мамину склянку, налила туди лимонаду і випила одним духом. — Спека — наче в липні.

— Тоді в кого ж ти закохалася? — вперто поцікавилася бабуся. — Ніби не бачила біля тебе нікого такого — особливого.

Магда в цій розмові участі не брала. Цих «закохалася» у Поліни ще буде й буде. Магда ж нарешті трішки заспокоїлася, розслабилася та вирішила, що коли вже їй випала нагода відпочити влітку, а не взимку, то вона таки відпочиватиме. Хто зна, що чекатиме її у відділенні, коли прийде час туди повернутися?

— Бабусю, це просто шикарний чоловік! — завзято видала Поліна й налила собі ще лимонаду.

— Бережи горло, — зауважила Юлія Бориско.

— Я і так при ньому слова сказати не можу. Від захоплення, звісно ж. Так що матиму причину для невластивої мені німоти, — випалила Поліна і видудлила ще одну склянку.

— Як же звуть цього неперевершеного парубка? — замислено поцікавилася її бабуся. — Не чула, щоб у лікарні з’явився хтось новий і настільки привабливий, — раптом Магда відчула уважний погляд матусі, і сама насторожилася. — Хоча… Маю підозру, що є там один такий, але я не думаю…

— У нього неймовірно харизматичне ім’я, — зачаровано вимовила Поліна і видихнула: — Яків!

Магда негайно випросталася в кріслі.

— Що? — прохрипіла вона й закашлялася, так сильно задерло у неї в горлі.

— Ого! Це лимонад так швидко діє чи тобі щось у горло потрапило? — пробурмотіла Поліна та спробувала поплескати матір по спині. Магда відхилила її руку та похитала головою.

— Не треба, — промовила здавлено. — Поліно, він — старий!

— Ну навіщо ти… ось так, — з докором у голосі вимовила її донька. — Якову тільки сорок шість. Чоловік у розквіті сил.

Її дитина вже навіть про вік його дізналася. Це — поганий знак.

— А тобі — лише двадцять один, — нервово зауважила Магда.

Вона направду була шокована тим що почула. Їй навіть на думку не спадало, що її донька може зацікавитися Яковом!

— Різниця — лише двадцять п’ять років, — відмахнулася Поліна. — Ви б бачили, який він вродливий! От саме такі чоловіки мені й подобаються.

— Боже…

Магда приклала до чола долоню. Від несподіванки вона ніяк не могла вигадати, що сказати, які аргументи привести. Чи може вже треба щось робити?

Матуся простягнула їй свого капелюха, і Магда почала ним обмахуватися, наче віялом.

— До речі, — Поліна зупинила на Магді підозріливий погляд. Очі у неї були зелені — батькові. — Звідки ти знаєш, що Яків старий? Тобто, він не старий, але… — Поліна хитнула головою. — Коротше — звідки? Ти ж у відпустці.

— Я… — Ох і заварив Яків кашу! — А я була сьогодні в лікарні. Мені Оленка-секретарка повідомила, що твій дідусь взяв на моє місце іншу людину. Ну, я і прибігла, побалакала з дідусем, а коли виходила з кабінету, то побачила цього… Якова.

Юлія Бориско тихенько хмикнула, але Магда в її бік навіть голову не повернула. Зараз вона не готова була говорити на цю тему зі своєю донькою. Сподівалася, що ніколи й не доведеться, але Яків сплутав їй усі карти. Як вийти з цієї ситуації, Магда поки що не знала. Тож поки що про цю таємницю знатимуть лише двоє — вона та її матір. Але що робити з цією… несподіваною закоханістю доньки?

— Ой, мам, я ж про це забула! — Поліна негайно прилаштувалася коло неї навпочіпки. — Адже це ти мала стати завідувачкою. Мені дуже шкода! А що сказав дідусь?

— Твій дідусь… — Що вона могла сказати про Миколу Бориска його улюбленій онучці? — Йому зателефонувало керівництво та популярно пояснило, чому він має взяти на посаду завідувача саме цього Якова.

— Мені правда дуже шкода, — пробурмотіла Поліна та поклала голову їй на коліна. Вона часто так робила. Магда зітхнула та погладила доньку по її блискучому довгому темному волоссі. Батьковому.

— З цим вже нічого не вдієш, тож не переймайся, доню. Гаразд?

— Гаразд.

— Поліно, ти голодна? — раптом поцікавилася Юлія Бориско.

— Ще і як! — Поліна миттю опинилася на ногах. — Поки ти не сказала, я про це не думала, а зараз… З’їм, що є.

— Зелений борщ? — всміхнулася її бабуся.

Зелені очі негайно зблиснули.

— Я сама собі візьму!

Поліна схопила сумку й побігла в дім. Магда прослідкувала за нею поглядом і тихенько поцікавилася у своєї мами: