Глава 2

— Ти як? — поглянула уважним поглядом в бік доньки Юлія Бориско, коли Магда переступила поріг дому. Прослідкувала за тим, як Магда впала на перший-ліпший стілець, і констатувала: — Значить про нового завідувача — правда.

Магда навіть не здивувалася, що матуся вже в курсі. Мабуть, почула розмову, а потім як слід допитала Оленку. У них тут нічого не приховаєш.

— Правда, — Магда взяла з миски стиглу велику полуницю і запхала до рота цілком. — Ось такий у мене облом, — промовила через ягоду невиразно, але ж вона не по радіо виступає.

— А що сказав твій батько? — Юлія Бориско спокійно помішувала в мідній таці полуничне варення і дивилася у вікно — на улюблений садок. Проте думками, мабуть, була далеко.

— Батько? Ну що, сказав, що його примусили, а він не хоче на пенсію, — Магда взяла наступну ягоду. — Щось там про теплицю, помідори та шахи. Зрештою, нічого нового.

— Звісно, що не хоче, — іронічно всміхнулася її матуся. — Що він там робитиме? Варвара ж йому весь мозок винесе, а теща охоче допоможе.

Колись Варвара була батьковою секретаркою, а потім… Потім Миколу Бориска поплутав нечистий, і Варвара завагітніла. Коли батьки розлучалися, Магда вже навчалася в медичному університеті. Микола Бориско з сім’ї йти не хотів, але Юлія йому не пробачила і сама подала на розлучення. Звісно, що тихо розійтися не вдалося, бо цю подію обговорювало усе їхнє містечко, адже Микола Бориско вже тоді був головним лікарем в лікарні. Вагітна ж Варвара почала носити відповідний одяг ще до того, як виріс її живіт. А ще вона усім зустрічним розповідала, наскільки важко у неї перебігає токсикоз.

Місцеві мешканці навіть думали, що пані Юлія поїде з міста, бо вона була нетутешня і приїхала до містечка за чоловіком. Більша частина навіть сумувала з цього приводу, бо полюбила розважливу та уважну терапевтку. Однак Юлія Бориско їх здивувала й виставила з їхнього будинку невірного чоловіка, бо хатина ця будувалася на кошти її батьків. Тож тоді Микола Бориско пішов у прийми, де мешкав й досі.

— Мамо, чому мені так не щастить? — зітхнула Магда. — До всього іншого, тепер доведеться працювати під керівництвом цього… нового завідувача.

— То він справді той самий Яків Берест?

Магда поглянула в ледь-ледь примружені очі матусі.

— Що означає — той самий?

Невже мама знає про Якова? Звідки? Магда ніколи й нікому про нього не розповідала.

— Ти повторювала його ім’я або прізвище уві сні щоночі, відколи повернулась додому після університету. — Юлія Бориско похитала головою. — Як було не здогадатися, що ця людина для тебе важлива.

— То я балакаю уві сні? — здивувалася Магда. Вона вперше про це чула.

— З дитинства, — всміхнулася матуся. — Я не казала тобі, щоб не лякати. Все думала, підростеш — мине. Воно ніби й минуло, але, бачиш, повернулося.

— І тепер теж балакаю?

Ще не вистачало, щоб під час нічних чергувань у лікарні вона щось таке видала, адже іноді операційній бригаді все ж вдавалося поспати.

— Тепер рідко. Хіба що, коли через щось переймаєшся. А в ті давні роки я навіть хвилювалася, щоб ти часом не захворіла, але якось обійшлося. Потім з’явилася Поліна і… Молодій мамі ніколи балакати не те що уві сні, але й вдень.

— Це точно.

— Але ти не підтвердила, що новий завідувач — саме той чоловік, через якого ти втекла з міста, — нагадала Юлія Бориско.

Здається, цього разу Магді не уникнути відвертої розмови. Та і який зміст тепер щось приховувати? Мама нікому не розповість. Та й усе це давно в минулому.

— Той, — випалила Магда і запхала до рота наступну полуницю.

Юлія Бориско підійняла брови.

— І як зустрілися?

— Як? А ніяк! У дверях батькового кабінету. Він — туди, а я — звідти. От і вся зустріч.

Магда промовляла усе це, дивилася у вікно, але бачила перед собою Якова. Він досі такий самий високий та статний. Навіть ваги над міру не набрав. Волосся досі чорне. Щоправда, через щоки проходять ледь помітні складки там, де колись були ямочки.

До дідька це все! Краще б він перетворився на товстого лисого дядька. А що? Йому ж вже не так мало — сорок шість.

Магда зітхнула.

— Хоч упізнав? — обережно поцікавилася матуся, знімаючи шумівкою з варення пінку.

— Ніби. А я що — дуже змінилася? — поцікавилася, а потім собі подумала, що дурницю запитала. Звісно, що змінилася. Де — двадцять два, а де — сорок три. — Нічого не кажи. Дзеркалу не збрешеш. — Магда підвелася зі стільця та потягнулася, розминаючи м’язи. — Слухай, з усіма цими новинами я так і недополивала квіти.

— Я все зробила сама, — повідомила матуся.

— Знову носила важку лійку? Мам, ну навіщо? Я б пізніше все зробила!

— Краще подумай, що готуватимемо на обід, — відмахнулася Юлія Бориско.

— А може обійдемося салатом? Зараз зріжу свіженьких листочків, додамо туди яйця, олію, цибульки зеленої трішки. В холодильнику є запечене вчора філе курки. Як гадаєш?

— Мені подобається, — кивнула Юлія Бориско.