1-а

На емоціях Магда не помітила, як подолала увесь шлях до свого будиночка на Квітковій вулиці.

Ця вулиця починалась неподалік лікарні, тож Магда завжди ходила на роботу пішки та більшу частину року милувалася красою та ароматом, які могли подарувати лише рослини. Щоправда, не сьогодні. Сьогодні Магда не звернула на це жодної уваги.

Зрештою, розмір їхнього містечка дозволяв усюди добиратися на своїх двох — принаймні, молодим людям.

Зазвичай Магда не замислювалася над тим, що їй вже сорок три. Та й навіщо? Поки що Магді вистачало сил на все, що вона хотіла. Майже на все. Вона б і сьогодні не згадала про свій вік, але поява Якова примусила.

Який же він до біса гарний! Завжди таким був. Вочевидь Яків з тих людей, кого роки тільки красять. Однак врода його — від лукавого. Мабуть, саме він Якова сюди й надіслав. Навіщо їй, Магді, ті переживання через стільки років?

Але ж як приємно починався сьогоднішній день!

Не треба було нікуди поспішати, тож прокинулась вона трохи пізніше, ніж зазвичай. А потім Магда з величезним задоволенням випила міцної кави, сидячи на ґанку та насолоджуючись радісним співом пташок. Потім прокинулася її красуня-матуся й склала Магді компанію. Вони сиділи мовчки, підставляли обличчя вранішньому червневому сонечку і не зважали навіть на негативний вплив ультрафіолету на шкіру. Дарма, звісно ж, але так їм сьогодні захотілося.

Пізніше за всіх в їхній дружній домівці прокинулася Поліна, донечка та онучка, а ще студентка медичного університету. Вона так поспішала до лікарні, де проходила літню практику, що навіть від сніданку відмовилася.

Коли ж струнка фігурка Поліни зникла за поворотом, Магда взялася поливати квіти та декоративні кущі, які її матуся щедро насадила цього року — троянди, будлею, цілі грядки з вербеною та рудбекією, і ще купу усього. Краса неймовірна!

Та щойно Магда звільнила від води чергову лійку, як з-за паркана почувся голос її сусідки Оленки.

— Боже помагай. Магдо, ти як?

Магда приклала до чола козирком руку, щоб краще бачити симпатичну тридцятирічну секретарку свого батька та кивнула.

— Спасибі. Як? Насолоджуюся відпусткою. А що? — Магда поставила лійку на землю, приклала долоню до попереку та вигнула спину. Мабуть, варто придбати посудину меншого об’єму, бо тягати туди-сюди по дванадцять літрів води — сумнівне задоволення. — А ти чому не на роботі?

— Я теж у відпустці. От, забігла дати шефові папери на підпис і… То ти нічого не знаєш?

— Про що?

Навряд чи Оленка могла чимось її здивувати, тому Магда поставила запитання лише задля підтримання розмови. Якби в їхньому місті відбулося щось надзвичайне, про це вже б всі гуділи.

— Ну… про посаду завідувача хірургічного відділення. Тобто, про самого завідувача відділення. Тобто… — Оленка зморщила носа.

— Та кажи вже, — Магда не любила довгі вступи. — Мене не було на роботі лише декілька днів. Що могло за цей час статися? У нас же тут життя не бурлить, а ледь булькає.

— Не люблю приносити такі новини, але ж ми сусідки… — Оленка голосно зітхнула. — Я думала, може батько тобі сказав. Ще здивувалася, що ти ані пари з вуст. А тут такий наказ…

Оленка пчихнула.

— Будь здорова. Але я нічого не розумію. Який ще наказ? — все ще не могла второпати Магда. — Батько взяв мене на посаду завідувачки, коли я ще у відпустці?

— Навпаки. Твій батько взяв на цю посаду іншу людину, — з жалем у голосі промовила Оленка.

— Що? — каркнула Магда і закашлялася. Це ж як таке сталося?

— Мені справді шкода, — Оленка сперлася ліктями об паркан. — Спочатку вирішила, що нічого тобі не казатиму — щоб не нервувати. Але поки сюди бігла, подумала — може ще можна щось зробити?

— А кого призначили, не знаєш? — напружено запитала Магда. — Ти ж наказ читала.

— Якийсь… Зараз скажу, — Оленка поглянула в небо і щось пошепки бурмотіла, поки нарешті не видала: — Згадала! Якийсь Яків Берест.

— Хто?! — Магда трусонула головою. Як таке взагалі можливо? Вона думала, що він живе десь далеко своїм щасливим сімейним життям, у розкоші, як і заведено у людей зі статком. Чи це якийсь інший Яків Берест? — Ти впевнена?

— Ну… так. Не надто поширені ім’я та прізвище. Я б сказала, гарно лунають в купі…

— Гарно? — вигукнула Магда та кинулася до хвіртки.

— Ти чого? — Оленка відступила на крок, мабуть, щоб її не вдарила хвіртка. — Я ж не винна, що твій батько…

— Дякую, що сказала, — похапцем кинула Магда і, в чому була, побігла до лікарні.

— Гумку з волосся зніми! — кинула їй вслід Оленка. Магда так і зробила, і тепер її волосся неслося за нею, наче вітрила.

Якого біса Яків знову з’явився в її житті? Магда давно перестала про нього міркувати. Зовсім не думати не виходило, але принаймні вона нічого від нього не очікувала. «А раптом?» взагалі зникло з її думок та лексикону.

Що йому тут треба? Маленьке місто — зовсім не його стиль. Саме тому, коли Магді треба було сховатися — зникнути, вона обрала рідну домівку. Зрештою, її ніхто і не розшукував. Тож вона вчинила правильно, коли поїхала геть звідти, де їй стало боляче жити.

Магда думала, що їй давно до всього цього байдуже, а виявилося, що ні. Мало того, що Яків припхався до її рідного міста, то ще й забрав у неї довгоочікувану посаду!

А ще він не знав, що саме тут живе та працює Магда Бориско…