Глава 1

— Чому він? — рвучко вигукнула Магда та нависла над робочим столом батька. Микола Бориско скривився й сперся об стінку стільця. — Ти обіцяв мені це місце! — Магда глибоко вдихнула, щоб заспокоїтися, але вгамуватися не вийшло. — Тату, поясни мені, чому ти призначив на посаду завідувача цього… цю людину?

Ця розмова точилася в просторому кабінеті Миколи Бориска — директора лікарні, і той увесь час похапцем поглядав на двері.

Збирається втекти чи боїться розголосу? А в дитинстві він здавався їй найсміливішим чоловіком на світі. Високий, вродливий, сильний… Ех!

— Тільки не треба так кричати, — пробурчав батько. — Ти ж знаєш, що я цього не люблю.

— Якби ти виконав свою власну обіцянку, тоді б я… — Магда махнула рукою і впала на стілець біля стола. Вона все ще щосили намагалася себе опанувати. Несподівана новина вдарила по її нервах надто сильно. — Варто було мені піти у законну відпустку, як ти тихенько, потайки, не попередивши рідну доньку, взяв на посаду завідувача відділення сторонню людину. Чому я довідалася про це від чужих людей?

— Погодься, тобі давно треба було відпочити, — обережно зауважив Микола Бориско.

— До чого тут відпустка, тату? Ми зараз балакаємо не про це! — промовила Магда з відчаєм у голосі, бо досі не розуміла, як таке сталося.

— А про що? Ти ж сама щойно сказала, що варто було тобі піти у законну відпустку… Твої ж слова, — промовляв батько, але в очі рідній доньці не дивився.

— Гаразд, мої, — кивнула Магда. — Але були й твої: «Доню, щойно повернешся з відпустки, це місце — твоє». То я так розумію, ти відмовляєшся від власних слів? — Батько мовчав і це Магду просто вбивало. — Невже нічого не можна зробити?

Микола Бориско зняв окуляри та повільно склав дужки. Неохоче почав:

— Не відмовляюся, але… — батько зітхнув. — Магдо, навіщо тобі той клопіт? Посада завідувача, та ще й хірургічного відділення, це якось… не для жінок, — видав Микола Бориско і знову скривився. Мабуть, усвідомив, що дарма він це сказав.

— Не для жінок?! — Магда аж підскочила зі стільця. — Оперувати ночами — для жінок, а керувати відділенням — ні? Це ж справжня… дискримінація!

— Не варто розкидатися такими серйозними звинуваченнями. Ще хтось почує. — Микола Бориско знову поглянув на двері та втиснувся в спинку крісла. — Цю спеціальність ти обрала для себе сама. Якщо пам’ятаєш, то я радив тобі стати ендокринологом. Спокійна робота, без зайвих нервів…

— Хочеш сказати, що я — погана хірургиня?!

Давненько Магда не була настільки сердитою, але й причин для цього не було. Однак цього разу батько сам себе перевершив.

— Боже збав! — підійняв руки догори Микола Бориско. — Хороша. Дуже хороша.

— Але не настільки, щоб стати завідувачкою, так? — Батько відвів погляд. — Тату, мені — сорок три. Я дуже багато працювала і залужила цю посаду. Я не претендувала на неї, доки попередній завідувач не пішов на пенсію, але тепер вона вільна. Тобто, була вільна. Ще скажи, що мені давно варто вийти заміж і займатися сім’єю, і я припиню наше спілкування!

— Магдо, прошу тебе, заспокойся. — Микола Бориско знову одягнув окуляри та лише тоді поглянув доньці в очі. — Мені зателефонували, — він підійняв очі догори, щоб Магда зрозуміла, звідки саме, — і сказали взяти цього чоловіка. Доню, зрозумій, я не міг відмовити. Мені — шістдесят три. Якщо почну викаблучуватися, швиденько вилечу на пенсію. А що я робитиму на тій пенсії? Саджатиму в теплиці помідори й гратиму неділями у шахи?

— Ти й без цього граєш неділями в шахи, — відрізала Магда.

— Та й Теодор лише в інтернатурі, — стурбованим тоном пробурмотів батько.

Теодор — це молодший брат Магди. Набагато молодший. Майже ровесник її доньки.

Магда знову сіла на стілець і раптом відчула втому. Вона так довго чекала цього призначення. Гадала, що лише трохи відпочине перед цим і зі свіжими силами порине в роботу.

Аж тут таке!

— Але чому саме він? — Магда пригладила волосся. — Інших кандидатур не було?

— Ти що, знайома з цим чоловіком? Як там його… — батько зазирнув у календар, який завжди лежав на його столі. Микола Бориско не довіряв електронним записам і секретарці. — Яків Берест. Знаєш його? Що за людина?

Магді не хотілося розмовляти про Якова Береста. І бачити його не хотілося. Ніколи. Але тепер доведеться. Якого дідька він тут забув?

Щодо батькового запитання…

— Я не знаю, що він за людина. І, якщо відверто, й знати не хочу.

Стільки років минуло, а її досі бісить одна лише згадка про нього.

— Але ж ти сама запитала — чому саме він? — не відставав Микола Бориско, уважно спостерігаючи за донькою. Магда добре знала цей погляд. Тепер батько точно від неї не відстане, поки не почує щось суттєве.

— Гаразд, — хитнула вона головою. — Знаю його з університету. Він — безпринципний мажор і бабій. Отака моя характеристика.

— Тю! А я вже подумав, що там справді якісь проблеми… — помітно розслабився Микола Бориско. — Що він там якийсь дурний чи хворий. А так… Мажор, то взагалі якась нісенітниця. Можливо, колись щось таке було, а зараз… Він вже давно не юнак. То більше нічого про нього не знаєш?