Альберт

Ангеліна очікувала повернення Ярослава близько десяти хвилин. Куди він пішов? Мабуть, привести того, хто й стане її сьогоднішньою парою? Молода дівчина почувала себе дивно. Не так уявляла перше побачення. Думала, що буде гуляти за руку з потенційним коханим, ласувати з ним морозивом (можливо, одним на двох), сміятися та спілкуватися. Тут виходить, що наче на замовлення все діється.

Подумати докладніше, дівчині не вдалося. Почулися кроки, хтось наближався до кімнати. Ангеліна чітко вловила, що гість був не сам. Сюди йшли двоє, чи, навіть, троє.

Хвилину потому, до кімнати увійшов Ярослав. Ангеліна автоматично підвелася йому назустріч. Друг усміхнувся, дівчина не зводила погляду з двох інших присутніх, які прийшли разом з ним.

- Ангеліно, - офіційно звернувся до неї Ярослав, - дозволь представити тобі Євгена Олексійовича Віленського. Найголовніший та найцінніший клієнт нашого ательє. Ти певне чула про нього.

Ангеліна кивнула. Звісно чула. Коли цей багатий чоловік робить замовлення для ательє це щастя та прибуток. Для неї, цілі ночі безсоння та кропіткої роботи. Вона завжди ставилася з повагою до родини Віленських та ніколи не зустрічала. Ось же випала нагода.

- Далі я сам, - сказав Євген та знову звернувся до дівчини, яка продовжувала стояти перед ними, як на долоні, - це мій син, Альберт. Той, заради кого була влаштована ця зустріч.

Ангеліна хотіла роздивитися молодого хлопця якого представляли, але зрозуміла, що наразі роздивляються її. Троє чоловіків нахабно витріщалися на неї, роздивляючись у щонайменших деталях. Дівчині стало ніяково: що як щось впустила? Не догледіла? Тоді ж підведе Ярослава, який на неї розраховує.

Судячи з посмішок чоловіків, з нею все було гаразд. Ангеліна особливо чітко вловила посмішку наймолодшого з цих трьох. Не знала, сприймати як комплімент чи починати хвилюватися.

- Ярославе, думаю правильним рішенням стане залишити молодят на самоті, - сказав Євген Олексійович.

- Згоден, - відказав той, - час їм познайомитися як слід.

- Ти підеш? - швидко спитала Ангеліна у Ярослава.

Той смикнувся, але змусив себе прийти до тями.

- Метелику… тобто Ангеліно, це ваше побачення. Третій завжди зайвий, а про четвертого узагалі не йдеться.

Ярослав намагався перетворити все у жарт, хоча самому було не смішно. Та його підтримав Євген Олексійович. Розсміявшись, поклав руку на плече співрозмовнику:

- Це ти влучно сказав. Наразі тут усі зайві крім цих двох. Тому ходімо.

Двоє вийшли, залишивши Альберта та Ангеліну наодинці. Юнак з дівчиною сіли на дивани та деякий час мовчали, доки офіціанти накривали на стола. Красуня з каштановим волоссям, крадькома розглядала супутника на вечір та знала, що той робить те саме.

Альберт виявився красивим хлопцем. Хоча він не стояв, а сидів, одразу можна було зрозуміти, що він високого зросту, стрункий. Волосся густе, русяво-каштанове, очі зелені та сміливі. Рівні плечі, чудова постава, правильні риси обличчя. Вдягнений у вишуканий костюм, навіть з відстані можна вловити п’янкий аромат тонких парфумів.

Коли офіціанти, зробивши свою справу, пішли, хлопець налив їм обом вина та підняв свій келих.

- За зустріч, - сказав він, чарівно усміхаючись.

«Я не п’ю», - тільки й подумала дівчина, але уголос сказати не насмілилася. Якби не можна було, Ярослав би не дозволив їй пити та попередив.

- За зустріч, - підхопила Ангеліна. Усміхнулася, підіймаючи власний келих.

Пригубила трохи червоного як рубін, напою. Вино було чудовим та витриманим, Ангеліна відчула, як усередині її усю зігріло. З’явилося відчуття розслабленості, яке обіцяло підказати, як поводити себе з юнаком.

Спробувала страви які стояли перед нею, але одразу покинула цю спробу. У дівчини ніколи не виходило насолоджуватися їжею, коли вона хвилювалася. Навіть тепер, після випитого вина, хвилювання нікуди не поділося.

- Думаю, нам потрібно познайомитися. Розповісти про себе, - продовжив, молодий  чоловік, який узяв роль лідера цього вечора.

- Згодна з вами,  - сказала Ангеліна. Автоматично узялася за коштовну підвіску, що виблискувала на тонкій шиї.

- Тоді личить подарована мною прикраса, - помітив хлопець.

- Дякую вам за цей подарунок, - завчено сказала шатенка. За подарунки варто дякувати, навіть якщо не прохала про них.

- Отже, я почну, - сказав юнак, - мене звуть Альберт, мені двадцять чотири роки.

- Ви… дорослий, - тихо зауважила Ангеліна та тут же, почервонівши додала, - пробачте, що перебила.

Той лише усміхнувшись, продовжив:

- Являюся першим претендентом на спадок мережі модельного агентства «Ля Фемма». Наразі господарем являється мій батько - відомий магнат Віленський Євген Олексійович.

- У вас є сестри або брати? - тихо спитала дівчина, зробивши ще ковток з келиха.

- Молодша сестра. Євгенія. Названа на честь батька. Мама - Єлизавета, - сказав юнак. Все інше дізнаєшся згодом, коли станеш частиною нашої родини.

Ангеліна звела погляд на вродливого мажора. Доречне запитання, яким чином вона має стати частиною родини Віленських висіло на кінчику язика. Проте, не наважилася промовити це уголос.