Розділ 13. Міст

Аділь зблід. Сігрун судомно втягнула повітря, та так і застигла, вчепившись руками в луку сідла.

— На щастя, в мене є, чим зарадити, — Джавад дістав з кишені скляний фіал й покрутив його в руках. — Тож, пане Аділю, дозвольте моїм людям забрати ваших коней, а вас провести до затишного і безпечного місця. Ми поговоримо, і якщо ви виявите притаманну вам далекоглядність, пані отримає часткову протиотруту.

— Та пішов ти! — вилаялася Сігрун. — Ти не уявляєш…

— Спішуємося, — обірвав її Аділь. Дівчина прикусила язика й кинула на нього повний обурення погляд. 

— Не стану! 

— Це було не прохання.

Він перекинув повід свого скакуна одному з нападників, підійшов до Сігрун й простягнув їй руку. 

— Якого демона ти коїш? — вражено прошипіла вона. — Не можна підкорюватися шантажу, це тільки все погіршить.

Аділь мовчки стягнув її за талію з сідла, поставив на ноги, обхопив її обличчя обома руками й видихнув:

— Сила на їхньому боці, тобі гіршає з кожною хвилиною. Порожніми погрозами тут не обійтися. Але спершу — протиотрута.

Вона презирливо скривилася.

— І звісно, тобі геть не цікаво вислухати їхню пропозицію.

— Ні. 

— Так і передам батькові, коли він добереться до цього кодла.

— Добре. А тепер просто постій мовчки, гаразд? 

— Як накажете, ясновельможний пане, — вона спробувала зробити реверанс, але послизнулася й ледь не втратила рівновагу. Навколо її пальців заклубочилася Темрява, і Сігрун квапливо стиснула кулаки, притримуючи магію. 

— От і добре, — радісно вишкірився Джавад. — А тепер йдіть за мною.

— Ні, доки не віддасте пляшечку, — холодно озвався Аділь.

— Ми домовлялися інакше.

— Ми не домовлялися, шановний. — Інтонації Аділя стали настільки спокійними, врівноваженими й беззаперечно люб’язними, що на самовдоволеній пиці Джавада відбилися відблиски сумнівів. — І мені все прекрасно чутно й тут. Хочете казати — кажіть. Але спершу дозвольте дещо пояснити. Ця дівчина — не якась там наложниця чи рабиня, вона дочка людини, яка не побоялася ні війни, ні імператора, ні навали демонів. Якщо з голови Сігрун бодай волосинка впаде, вам не врятуватися від помсти. Та й, відверто кажучи, того, що ви вже зробили вистачить, аби лишитися без голови. 

— А хіба я щось зробив? — удавано сплеснув руками Джавад. — Мене тут немає взагалі, а всі ці люди навколо — взагалі випадкові подорожні. А от ви — є, пане Аділю. Як і ваші накази та рішення.

— Які ж це, цікаво.

— Приміром, рішення підлити отруту пані Сігрун під час прогулянки, аби помститися за зневагу. Або наказ почати заворушення у Дармсуді якраз сьогодні, коли дочка герцога зникне безслідно за дуже підозрілих обставин, голова ради знаходиться далеко від палацу, а вся увага короткозорих аристократів прикута до можливого перерозподілу посад при новому дворі. 

У небі знов гримнуло, дощ припустив ще сильніше, та Аділю ніби вуглин за комір насипали.

— Я не віддавав таких наказів. 

— Ще ні, звісно. Але я дуже розраховую згодом отримати під ними ваш підпис. Бачте, я взяв на себе організаційні клопоти, але не можу залагодити формальності. Будь-якому повстанню потрібен лідер. Аділь Гіяс вар Сабір з роду Фарріт підійшов би ідеально.

— І чого б це раптом мені погоджуватися?

— Ну, можливо, аби врятувати власне життя? Просто зараз герцог Недоре, мабуть, вже отримав інформацію про викрадення дочки, про початок масових заворушень в околицях своєї столиці, про повстання в Дармсуді та про вашу роль в цьому неподобстві. Якщо навіть ми вас відпустимо й ви повернетеся до Кінна-Тіате, вас просто кинуть за ґрати й стратять, як стратили вашого батька.

— Брехня, — просичала Сігрун, судомно вчепившись пальцями в бильця мосту, аби втримати вертикальне положення. На фоні шуму дощу й ревіння води, яке долинало з дна ущелини, її голос здався слабким та невиразним. — Імператора не страчували…

— О так, його підступно вбили, коли він майже переміг в сутичці з демонами, — погодився Джавад. — Однак герцогу муляло опинитися на другому місці, та й армія не пішла б проти того, хто звільнив місто від демонської навали. Тож загибель ясновельможного була ідеальним рішенням. А тепер Хальвард хоче розвалити імперію, ще й не власноруч, а руками свого ставленика Ульфа Ньйорда, — останні слова він майже виплюнув. — Подивимось, чи залишиться їхня дружба такою ж безхмарною, коли герцог зрозуміє, що за викраданням його наступниці стоїть син його ж друга.

Сігрун нервово розсміялася:

— Тато в житті не повірить в таку дурню.

— Не повірив би. Але пан Аділь його переконає, підписавши лист з вимогою відмовитися від розділення імперії й визнати право на трон для роду Фарріт. 

— Який невибагливий для мене спосіб залишитися без голови, — ніби в роздумах, Аділь заклав руки за спину й міцно зціпив пальці. — Хальвард мене просто вб’є, ви про це зовсім не подумали, шановний?

— Герцог і пальцем вас не зачепить, якщо життя й щастя його улюбленої донечки залежатиме від вас. Власне, ви дійсно можете залишити пані Сігрун собі за наложницю чи дружину, я не проти. Й обіцяю регулярно надати необхідний магічний антидот, аби вашому щастю нічого не заважало, поки ми, віддані слуги імперії, правитимемо від вашого імені.