Розділ 12. За шумом дощу не чутно погоні

Він і сам не міг би сказати, коли почав підозрювати недобре. Просто однієї миті шкірою наче пробіг холодний вітер, і відчуття безтурботної легкості розтануло, як вранішній туман. Вони з Сігрун якраз залишили селище й почали підйом, коли Аділь випадково озирнувся й зачепився поглядом за двох інших мандрівників, що прямували в той самий бік, тільки старанно тримаючи відстань. Здавалося б, нічого особливого, може, їм теж треба було якнайскоріше дістатися міста? Однак попри наближення негоди ті двоє нікуди не квапилися. Товарів при них Аділь не помітив, одягнуті незнайомці були зовсім не як пастухи чи майстрові, скоріш, як люди, які старанно намагаються бути непримітними. Як, скажімо, замаскована охорона чи шпигуни. Хоча щось молодик сумнівався, що шпигуни герцога настільки недосвідчені, щоб так сильно привернути до себе увагу. 

Коли дорога сховалася в лісі, Аділь навмисно трохи затримався й озирнувся. Ті двоє, звісно, дали копняка коням, стрімко зменшуючи відстань. Південець розчаровано цокнув язиком: як передбачувано! Ліс, гори, перевал і штормова погода, через яку на дорозі майже гарантовано не буде зайвих свідків. Мабуть, все ж якісь розбійники-невдахи, а може, конокради, яким закортіло спішити двох необережних подорожніх. Треба було попередити Сігрун, зійти зі шляху, пропустити тих бовдурів уперед і повернутися до селища. Однак лякати дівчину передчасно не хотілося, а враховуючи її палке бажання в усьому і завжди налагоджувати справедливість, Аділь вже майже почав співчувати конокрадам.

Рівно до того моменту, коли не відчув, як під копитами спрацювали магічні маячки. Відреагувати молодик не встиг, а попереджувальний сигнал вже ковзнув між трав і коренів кудись уперед. Трясця, а оце вже зовсім не добре! Отже, ті двоє мають спільників, що чатують в засідці або на іншому краю лісу, або на перевалі. І це все геть не схоже на спробу випадкового пограбування! 

Коли почалася злива, Аділь запропонував максимально безтурботно:

— Відійдемо до дерева? Там менше крапає.

Сігрун не стала сперечатися. Маленьке повітряне закляття засипало їхні сліди листям та сміттям, гілки дерев зсунулися, надійно прикривши мандрівників і коней від зайвих поглядів. Непомітно працювати з магією землі Аділю було важкувато, проте він був певен, що наразі це найбільш виправдане використання магічного потенціалу. 

А от з Сігрун явно відбувалося щось підозріле. Вона то пашіла радістю, то мерзлякувато куталась в плащ і завмирала з дуже-дуже дивним виразом обличчя. Таким, ніби хотіла про щось попросити, але не наважувалася. А він… Він чекав, як бовдур, незрозуміло чого! Її жартів, сміху, гострих зауважень. Або того, як вона відкине косу на спину чи дістане з сумки смаколик й запропонує пригоститися просто з її рук. Він би взяв будь-яке частування без роздумів, навіть якби то був шматок гнилля. Та зараз вона виглядала зовсім не вередливою жартівницею, а просто дівчиною, яка потребує турботи. Чомусь невимовно хотілося обійняти її й пригорнути до себе. Погляд сам собою ковзав по її рожевих щоках, по вигинах сорочки, а потім — взагалі кошмар! — затримався на губах, вивчаючи їхні досконалі й неймовірно звабливі обриси.

«Не можна на неї так дивитися! — волали залишки розважливості. — Вона — дочка господарю краю, можливо, майбутня наречена твого брата. Хочеш відчути жіноче тепло у своїх руках — обери будь-кого іншого, хоч аристократку, хоч служницю, а від Сігрун тримайся якомога далі!»

Але то розум. Хто б взагалі той розум слухав в подібних ситуаціях?

Лише один поцілунок. Невже й на це вони права не мають? Один безневинний, короткий поцілунок, бо врешті решт, їм треба забиратися звідси й повертатися до селища якомога швидше. 

Він притиснув її до дерева, відчуваючи, як шалено калатає її серце, як болісно, тривожно й жадібно озивається його власне. Такого з ним ще не траплялося: він хотів і не хотів цього поцілунку в той самий час! Жадав його, наче холодної води в спеку, і водночас боявся впасти в цю саму воду з головою.

І саме в той момент, коли інстинкт в ньому майже переміг розум, по натягнутих струнах нервів вдарив магічний відкат пошукового закляття: їх зникнення помітили й кинулися на пошуки. А отже, ті паскудники або самі володіли магією, або мали непоганий запас плетінь на різні випадки.

Трясця.

Замість омріяного поцілунку Аділь затулив Сігрун рота долонею й прошепотів:

— Не рухайся і не панікуй, добре? Та, здається, за нами стежать. І будь я проклятий, якщо з добрими намірами.

Сігрун вражено кліпнула, завмерла, прислухалася до оточення спершу вухами, а потім — магічно. Брови її зійшлися над переніссям, але в очах ковзнув вогник розуміння. Вона обережно прибрала його руку від свого обличчя, прошепотіла одними губами:

— Хто? Скільки їх?

— Не знаю. Мінімум двоє, йшли з селища, але хтось має бути попереду.

— Сліди?

— Я встиг закрити.

Вона зміряла його здивованим поглядом, але схвально кивнула.

— Треба забиратися, — нагадав Аділь. — Тут є якісь непримітні стежки?

Вона кивнула й махнула йому рукою, мовляв, я проведу. Перша визирнула з-за гілок ялини, тихенько відв’язала коней й рушила навпростець вниз по схилу. Аділь як міг приглушував їхні кроки й закривав сліди в надії заплутати переслідувачів й виграти ще трохи часу. Вони обережно дісталися ще однієї стежинки, що тяглася вздовж гребня, поперек до дороги на перевал. Та саме в цю мить над головою знову гримнуло, й коні налякано заіржали. Мить — вітер доніс до них іржання у відповідь, а одразу за ним — переливчастий свист, наче команду.