Розділ 8.3

До селища наблизилися за пів години неквапливого руху. За весь цей час Сігрун так і не змогла вигадати пристойної теми для розмови, тож коли Аділь почав тихенько наспівувати імперською, дівчина зітхнула з полегшенням. Слова пісні злегка не пасували до оточення, адже йшлося про караван, що мандрує пустелею, але от мелодія — переливчаста, гнучка, з незвичними для півночі поєднаннями напівтонів — змусила Сігрун примружитися. Стежка під копитами коней стала рівнішою й пологішою, крізь опущені повіки пробивалися теплі промені сонця, тож уявити себе на спині двогорбого верблюда, який крокує вдалечінь золотими пісками безкраїх дюн, було не так вже й важко. 

Та потім сонце сховалося за легкими кудлатими хмаринками, в ніс вдарили гострі й насичені запахи кислого молока, диму й копченостей. Пісня обірвалася. Сігрун відкрила очі й покосилася на південця: погляд у нього став підозрілий і злегка розгублений.

— Здається, неподалік щось зіпсувалося. 

Дівчині здалося, що він намагався дихати не надто глибоко. 

— Перше враження не завжди правильне, — підморгнула вона, а потім помітила ватагу дітлахів, що витріщалися на гостей з неприхованою цікавістю, і привітно махнула їм рукою. — Готова закладатися, що за годину ти зміниш свою думку на протилежну.

Здебільшого, так і вийшло. Як виявилося трохи пізніше, Аділь ніколи в житті не навідувався ні на сироварні, ні на подібні гірські пасовиська. Його скутість й недовірливість доволі швидко змінилися щирою зацікавленістю. Все-таки що там не кажи, а людська допитливість — чи не найбільший рушій у світі. Коли з’ясувалося, що пастухам і діла немає до того, хто саме до них завітав, лише б потеревенити вволю, південець остаточно розслабився. Він ввічливо скуштував все, що йому запропонували: і легкий білий сир, і витриманий жовтий, і зразки, присипані травами й зернами, і тонкі сирні косиці, що ледь витягли з коптильні. Підозру в нього викликав лише густий білий напій, яким гостей пригостила одна з жінок. 

— Це точно їстівне? — тихо поцікавився він в Сігрун, не поспішаючи підносити кухоль до рота. — Я перевірив магією, і навіть не знаю, як витлумачити результат. В природі існує вино з кислого молока? Чи це просто кисле молоко? В будь-якому разі, краще б цього не торкатися.

— Маячня, це дуже смачно і корисно, — дівчина відібрала в нього напій й в кілька ковтків випила все до дна. Аділь не встиг її зупинити. — На півдні, мабуть, таке не роблять, але для нас це звичайне частування.

— І все ж, краще не ризикувати, — молодик відставив порожній посуд якнайдалі. — А тобі краще бути обережнішою й не приймати все підряд з рук незнайомців.

— Я тут буваю раз на два тижні, які ж вони незнайомці? — щиро здивувалася Сігрун. — Пішли краще купимо щось із собою. Звісно, на замковій кухні завжди можна попросити й сиру, і копченостей, але це зовсім не те саме, що вполювати здобич самому.

— Вполювати? — вигнув брову Аділь, і вона пустила очі під лоба.

— Купити. Придбати. Обміняти на гроші. Не будь таким прискіпливим, а? Зараз час бешкетувати!

Вона рішуче направилася до дерев’яних прилавків біля складів, де з майже південним завзяттям виторгувала в жінок декілька найапетитніших зразків, загорнутих в провощений папір. Поступово її порожня наплічна сумка набула ваги й форми, а от капшук на паску суттєво схуд. Вони ще трохи прогулялися селом, потім відвели коней до струмка, аби ті вволю напилися чистої води. 

Сігрун і не помітила, як сонце дісталося зеніту. Повітря нагрілося, однак здавалося занадто вологим і важким. Спершу дівчина скинула з себе плащ, потім закасала рукави до ліктя, та навіть доторк вітру до оголеної шкіри не зміг остудити її повністю. Аділь трохи помучився, а потім махнув рукою, і теж роздягнувся аж до сорочки. 

— Схоже, ти привіз нам у подарунок трохи південного настрою, — зауважила Сігрун, обмахуючись руками й зрадницьки розмірковуючи, чи не розпустити шнурівку на комірці сорочки. — Трохи зарано для такої спеки.

— Боюся, ваші північні духи теж так вважають і вирішили все виправити на свій розсуд, — він вказав пальцем на ледь помітний сірий окрайок, що повільно випливав з-за плеча найближчої гори.

— О ні, — майже застогнала дівчина. — Грози о цій порі року — кепська справа, особливо, коли зустрічаєш їх на перевалі на самоті. Нам краще забиратися, поки є час. 

— Може, краще перечекати тут?

Сігрун замислилася, оцінюючи швидкість вітру в височині й відстань підйому, потім примружилася й зосередилася, наче прислухалася до власних відчуттів глибоко всередині. Нарешті рішуче кивнула.

— До справжньої бурі години три. Як виїдемо просто зараз, встигнемо до міста. Бо потім, відчуваю, дощитиме кілька днів без зупину.

— Відчуваєш?

— Так, — неохоче визнала вона. — Будь-яка негода перекриває світло, а отже — породжує тіні. Я не маю влади ними керувати, та відчути — можу.

— Що ж, тоді в дорогу? 

— Ага.

Піднятися до перевалу вони встигли при ясному небі, у теплі й сяйві. Та погода в горах — мінлива річ, і коли коні дісталися окрайку ліса, синяву над головами вже закривали рвані шмаття хмар, просякнутих вологою й прохолодою. Подекуди на вершини й долини зривалися окремі пасма дощу, однак вітер швидко тягнув їх геть, лише натякаючи, що справжня злива ще попереду.

Сігрун озирнулася й злегка прискорила біг коня.