Розділ 8.2

Світлий плащ Сігрун майорів серед насичено-темної зелені попереду, вказуючи шлях, тож декілька розвилок Аділь пролетів, навіть не запам’ятавши напрямку. Потім дерева раптово розступилися, і тепер перегони продовжилися по самому гребню гори. Сігрун озирнулася через плече, невдоволено пискнула, зрозумівши, що її ось-ось настигнуть, підвелася в стременах і наказово цокнула язиком, та Аділь все одно вирвався уперед. 

І тут, на величезний подив дівчини, замість того, аби обійти її на найвищій точці перевалу й знов пірнути в гущавину лісу, південець відпустив одну руку, нахилився вбік, перехопив її повід та відкинувся назад, поступово зупиняючи біг обох коней! З її губ зірвалося вражене зітхання: ну й сила!

По інерції коні пройшли ще декілька десятків кроків й зупинилися в м’якій зеленій тіні, наповненій запахами хвої та смоли. Коліна вершників торкалися одне одного, погляди перетнулися. Обидва дихали наполохано й прискорено, губи Сігрун прикрасила лукава усмішка.

— Скажена, — припечатав Аділь, хоча в його очах досі тлів вогник азарту.

— Є трохи, — не стала сперечатися дівчина.

— Ти могла впасти й розбити голову!

— Ти б підхопив, я впевнена.

Вона легковажно знизала плечима, і Аділь смикнув повід на себе, змушуючи її опинитися ще на кілька міліметрів ближче. В його темних очах завирували кольорові іскри — явна ознака того, що через емоції магія рвалася назовні. Сігрун і раніше бачила подібні іскри в очах батьків, але тільки вогняні, золотого кольору. Танок чотирьох стихій одночасно заворожував й причаровував зовсім по-новому. Яка ж сила мала ховатися в його крові, які думки мусила породжувати? На мить дівчина подумала, що її жарт розгнівав гостя, та глибинним, суто жіночим чуттям вона уловила за цим гнівом щось ще. 

Старе, потужне, всеосяжне й бурхливе, від чого тілом котився вогонь, а в животі скрутився тугий вузол. 

І… Вона не була певна, що це неприємне відчуття. Скоріш навіть бажане, хоча й незвичне. Її пальці вкололо холодним відчуттям власної магії, що, наче допитливе кошеня, визирнула зі сховку подивитися, що ж відбувається з господинею. Сігрун переривчасто зітхнула, закусила губу, намагаючись опанувати власні емоції й з острахом і нетерпінням чекаючи, у що виллється цей раптовий спалах. І саме тут вітер доніс до них запах диму, гавкання собак й ледь помітний стукіт сокири.

Аділь сіпнувся. Кліпнув. Обличчям його промайнув здивований та збентежений вираз, а наступної миті пальці молодика відпустили повід її коня. 

— Здається, ми доїхали?

— Не зовсім. — Сігрун зашарілася, наче сталося щось геть непристойне. — В горах звук розходиться оманливо, нам ще треба спуститися у долину.

— То поїхали? — він знов опанував себе, іскри згасли. — Тільки без галопу, добре?

— Навіть трохи?

— Сігрун!

— Мовчу. Кроку вистачить. Так. Крок за кроком — саме те, що треба.

Вона тихенько цокнула язиком й спокійно рушила уперед.