Розділ 8

Настання ранку вона чекала з нетерпінням і хвилюванням, пояснення яким ніяк не знаходилося. Ну, прогулянка, ну, в доволі дивному товаристві, але ж це просто кілька годин на свіжому повітрі, лише данина ввічливості. Мабуть, річ у тім, що в цей час вона мала б відвідувати або заняття, або наради разом із герцогом, а не вештатися бозна-де бозна з ким. А втім, вони з Аділем не абсолютні незнайомці, просто до цього візиту востаннє бачилися…

Сігрун примружилася, рахуючи час. Рік вдома, рік у степу, у палаці дядька Ліда, майже рік — виключно у Кінна-Тіате, саме тоді тут гостював Вемунд. До того — короткочасні візити з батьками до південних гарнізонів та Дармсуду, під час яких як вона не намагалася, не могла пригадати темноокого юнака-мага. Гм. Дівчина в задумливості загнула ще кілька пальців. Отже, остання їхня зустріч з Аділем сталася дев’ять років тому! Не дивно, що вони не впізнали одне одного зараз, не дивно, що не порозумілися. 

Насправді — дуже дарма. Що б там не сталося за часів війни, та Аділь завжди буде впливовою і поважною людиною. Все-таки названий син голови ради, останній нащадок імператорської династії. До його думки прислухатимуться знатні вельможі, і добре було б мати його в друзях, а не у ворогах. Відданих ворогах, перевірених сторіччями взаємної неприязні, загартованих нетерпимістю багатьох поколінь. Та як сказав би Ульф Ньйорд, і таку сталість треба цінувати, адже краще добре відомий суперник, що дивиться тобі в лице, ніж невідомий зрадник, що нишпорить за спиною. А отже, ця прогулянка — в прямому сенсі її обов’язок перед Недоре. Так, обов’язок. А не щось особисте.

Вона ретельно підготувала перед дзеркалом кілька ввічливих фраз з цього приводу, та всі вони миттю вилетіли з голови, варто було їй спуститися на стайню. 

Аділь вже чекав на неї. Ба більше, встиг осідлати свого коня і прискіпливо стежив за тим, як конюх готує скакуна і для Сігрун. Сьогодні молодик був одягнений в типовий північний одяг сіро-бежевих тонів, що трохи притлумлював яскраві південні риси — золотисту, як у матері, шкіру, вуглинки зіниць, темні, як смола, кучері. При ньому не було ні зброї з родовими візерунками, ні дорогих прикрас, які так любили у Золотих Землях. І навіть упряж скакуна було замінено на добротну, але дешеву. 

— Дарма старалися, — зітхнула Сігрун, тамуючи дивне відчуття, що спалахнуло в грудях. І не тепло, і не легкість, так, щось хвилююче-незрозуміле, але приємне. — Все одно ви привернете зайву увагу: занадто благородна постава й гордовитий погляд.

Аділь гмикнув, злегка згорбив спину, опустив очі. 

— А так? — поцікавився зі сміхом.

— Я мала на увазі вашого коня, — незворушно озвалася Сігрун, відкидаючи на спину щільно затягнуту косу. — Дивіться, вас ще й сваритимуть за скаредність щодо тварини.

— Завжди можна сказати, що я його вкрав, — безтурботно озвався Аділь. — А в злодіїв рідко вистачає грошей на когось, крім себе.

Сігрун пирснула від сміху, уявляючи цю розмову десь на ринковій площі під носом у вартових, а потім підвелася у сідло.

— Ну, ходімо! Час пригод!

Неквапливим кроком вони проминули замковий двір і господарські прибудови, звернули до стін, дісталися бокової брами, з якої було перекинуто неширокий звідний міст через ущелину. По той бік починався гірський схил, на якому майже не було житлових будівель. Так, дрібнота: майстерні, склади для дров, стихійний риночок, на якому перепродавали усілякий дрібний крам, від дірявих котлів до стоптаних чобіт. І все ж, за останні роки місто збільшилося, і життя тепер вирувало не тільки всередині міських мурів, а й за ними.

Сігрун обережно оминула нечисельних людей й нарешті пустила скакуна дорогою. Аділь рушив за нею, навіть не питаючи напрямку. Вони обидва мовчали й просто насолоджувалися моментом. Свіжий вітер приємно холодив щоки, яскрава після зимових дощів зелень тішила очі, хрускали дрібні камінці під копитами коней, а головне — навколо не було жодної людини, заради якої треба було б грати відведену від самого народження роль. 

В якийсь момент Сігрун повернула праворуч від основного тракту й зійшла на стежинку, що кривою стрічкою тяглася схилом угору, а потім ховалася в тіні могутнього лісу. Коні збавили ходу й тепер рухались уперед обережно, старанно уникаючи нестійких дрібних камінців, що так і шукали нагоди покотитися донизу.

— Якщо десь на іншому кінці цієї стежки дійсно є поселення, то як же незручно їм доставляти товар у місто, — зауважив Аділь.

— Вони не користуються цією тропою, для вантажів є якісний пологий тракт. Але він йде в обхід й закінчується аж у головної брами на нижніх ярусах міста. А так ми збережемо і час, і сили. Скоро будемо на місці. 

— Якщо не загубимося, — він виразно кивнув на торішню траву, що майже поглинула стежку, але Сігрун зневажливо пирхнула.

— Це — моя земля. Тут я не загублюся і вночі з зав’язаними очима. Ви, головне, не відставайте — і все буде добре.

Вона хитро підморгнула, вдарила п’ятками свого коня — й раптово кинулася уперед. Її веселий сміх пролунав над схилом, а наступної миті дівчина вже зникла серед дерев. Скакун Аділя аж хропнув від обурення: це ж треба! Мало того, що його змусили плестися позаду, а тепер ще й кидають на самоті?

— Ах так?

Обидва — і тварина, і вершник — прийняли виклик, і вже за мить мандрівники неслися один за одним в небезпечній близькості до лапатих гілок ялин.