Розділ 7.2

— Я гадав, це стосується лише ненавчених носіїв. І вже хто-хто, а ви маєте досить ґрунтовну підготовку.

— Якби ж все було так просто, — вона відвернулася до водоспаду, ховаючи збентеження. — На практиці ніхто не може передбачити результат, а вже коли у твоїх жилах тече майже чверть демонічної крові — й поготів. Тож, — вона криво усміхнулася, — якщо наступного разу, коли ми сваритимемося, мене буквально розірве на шмаття від гніву, не ображайтеся. Я це ненавмисно. — Вона розвела руками, ніби вже перепрошувала. — І дай Семилико богине, щоб справа обійшлася парою спалених гобеленів чи плямами на чужому одязі, а не випаленим вщент та зруйнованим замком. Оце було б справжнім неподобством! Ще й батьків остаточно розчарую, хоча іноді мені здається, що більше вже просто немає куди.

Холодок пробігся по спині Аділя. Молодик примружився, вивчаючи обличчя дівчини уважніше, ніж раніше. Те, що раніше він сприймав, як прояви зверхності й легковажності раптом стало скидатися на просту браваду, недосконалу спробу замаскувати свій страх перед чимось незрозумілим, таємничим, привабливим і моторошним водночас. А ще це відчуття, цей непомітний, але постійний тиск відповідальності за речі, які ти не контролюєш, він був йому знайомий дуже добре. З тією різницею, що примарний борг Аділя тягнувся з минулого, а для Сігрун — майорів десь попереду, наче пустинний міраж.

Кепське відчуття.

— Ви не можете стати батьківським розчаруванням, — м’яко промовив він нарешті. — Ви надто молода, красива, здібна й зухвала, щоб не викликати симпатії. — Її вії затремтіли, погляд набув підозріло-недовірливого відтінку, й Аділь поквапився додати, поки вона не звинуватила його в проявах недоречної жалості чи підлещуваннях. — Не в усіх. І не беззаперечно, адже дратувати ви теж вмієте, як ніхто інший. — Вона полегшено зітхнула. — Та впевнений, що герцог турбується саме про вас, своє дитя, а не наступницю його титулу та магії. Батьки, на відміну від друзів, коханців чи підданих, вміють любити навіть вади своїх дітей.

Вона сіпнулася. Обхопила себе руками, наче раптом змерзла, відвела погляд. 

— Мені прикро, що на святі я сказала ті слова, — видихнула вона з разючою щирістю. — Про вас, про корону й заколот. Це було несправедливо і жорстоко.

— Які ще слова? Я вже забув. — Аділь легко посміхнувся й почав збирати розкладені по землі й каменях речі. — Гадаю, на сьогодні мені вистачить тренувань, а от відпочинок не завадить. Провести вас до замку? 

Сігрун зам’ялася, її пальці вчепилися в щільну тканину плаща, а на щоках спалахнув рум’янець збентеження. І коли вже Аділь вирішив, що вона просто намагається підібрати достатньо вагомий привід для відмови, аби лише не йти з ним поруч вгору по схилу, неочікувано запропонувала:

— А якщо я запрошу вас відпочити, але не у замку, а в місті? Кінна-Тіате красивий в цю пору року, і я знаю деякі місця, де дуже смачно готують.

Ну от, тепер прийшла його черга шукати ввічливі відмовки. А втім… Чого б не сказати так, як є?

— Навряд, моїй присутності в місті хтось зрадіє, пані Сігрун. Мене легко впізнати, особливо, у вашому супроводі. Краще удати, що ніякого Аділя Гіяса вар Сабіра з роду Фарріт просто не існує.

— В такому разі, може, проїдемося верхи за місто завтра з ранку? — несміливо додала вона. — Коротенька прогулянка горами, мальовничі види й свіже повітря. Без пліткарів за спинами й неввічливих витріщак. Тут недалеко є селище сироварів, можна навідатися до працівників й скуштувати чогось смачненького. І там навряд знають ваше лице.

Прозвучало це так щиро й невимушено, а йому так остогидло почуватися зайвим й ховатися в чотирьох стінах, що раптом для самого себе, він кивнув. Обличчя дівчини просяяло, наче на нього впав сонячний промінь. Аділь аж кліпнув й ковзнув поглядом по верхівці урвища: ні, круті схили не пропустили донизу жодного направленого відблиску.

— Тоді зустрінемося на стайні після восьмого удару дзвона.

— Домовилися.

До замку вони повернулися все-таки разом, нехай і майже мовчки. Аділь ввічливо вклонився на прощання, Сігрун відповіла реверансом, після чого обидва розійшлися в різні боки: вона — до батьківського крила, він — до гостьових покоїв.

І жоден не помітив аж занадто уважних поглядів двох непримітних слуг, що розчищали галявинку й доріжку неподалік входу. Один з них ледь помітно кивнув іншому, другий насупився, вказав очима кудись убік, обтрусив руки й рушив геть, повністю забувши про прибирання. Інший постояв-постояв, і теж ніби розчинився у декоративних хащах вічнозелених кущів.

Інструменти, як і акуратні купки торішнього листя й зрізаних гілок, так і залишилися лежати на свіжій траві, нікому не потрібні та забуті.  

✨☀️✨☀️✨☀️✨☀️✨

Мої милі читачі! Я бачу, що вас вже тут декілька сотень, мені надзвичайно приємно, що ви читаєте цю історію щодня. Буду вдячна, якщо час від часу ви будете писати коментарі з враженнями або підтримаєте книгу вподобайкою. Все-таки мало що надихає авторів так само сильно, як зворотній зв'язок з аудиторією!

Ваша Анні Кос

✨☀️✨☀️✨☀️✨☀️✨