Розділ 6.1

***

«Вемунде, я була не права», «вибач за вчорашнє, це була невдала витівка», «так незручно, маю перепросити» — приблизно так Сігрун планувала почати розмову. Можливо, обернути все на жарт, ще більш можливо — спробувати відшукати в собі ту милу й приємну дівчину, яка періодично примудрялася причарувати навколишніх.

— Твої ноги рухаються так, ніби вони спершу замерзли в снігу, потім — перебрали хмільного, а потім ще й не виспалися, — ляпнула вона натомість, коли натрапила на Вемунда саме там, де й планувала: на одній з непримітних галявин парку. 

Парком вони з Вемундом називали це місце лише за звичкою, адже дістатися сюди можна було лише з облаштованої й доглянутої території біля тильної частини замку. Однак справжній сад швидко поступався вкритим деревами схилам, що спускались до урвища з річкою. На зворотному боці пінного потоку до неба тяглися майже вертикальні стіни скель: ні доріг, ні мостів. Нечисленні стежки неухильно впліталися в єдину облаштовану доріжку. Ліворуч — до водоспаду на початку урвища, струменистого Хеак-Нуанна, праворуч — до руїн Тіньового Храму, але туди потикатися охочих не було. 

Власне, саме з цієї причини пара юнаків свого часу й обрала більш-менш рівний клаптик землі біля стежки в якості свого секретного майданчика для тренувань. Це й справді було зручно: ні сторонніх очей, ні небажаних вух. Ще й вода поруч, завжди можна привести себе до ладу чи просто попити. Чи от як зараз — трохи спустити пар й остигнути.

Вемунд і остигав: в одній сорочці й тонких штанях, зате з мечем у руці, старанно відпрацьовуючи замахи й випади. Красиво відпрацьовуючи, трясця б йому! Граційно, швидко, але потужно водночас. Настільки, що Сігрун навіть трохи задивилась, подумки схвалюючи все, окрім занадто рублених кроків. Вемунда, однак, її зауваження анітрохи не засмутило.

— Ну, це по-перше, я дійсно не виспався, дивно б якби мої ноги відпочили більше за голову. По-друге, тато теж мене постійно сварить за кроки. А по-третє, — він закінчив чергову серію рухів, встромив меч в м’який ґрунт й змахнув піт з чола, — якщо можеш, краще б навчила. Але ти чомусь одягла спідницю й прийшла з пустими руками, тож всі зауваження я ділитиму мінімум навпіл.

Він дійшов до води, квапливо вимив руки й плеснув декілька пригорщ собі в обличчя.

— Взагалі-то я прийшла миритися, — скромно опустила очі Сігрун. Вемунд ледь не пхекнув.

— Так. Лорда Хальварда поблизу немає, тож це не показне примирення задля збереження пристойностей. 

— Тобто я, на твою думку, не можу бажати все владнати? — наїжачилася Сігрун. 

— Ні, — відверто хихотнув юнак. 

— Взагалі-то і самому варто було б перепросити.

— Я і збирався, — зашарівся Вемунд. — От просто зранку. Бо якось все вчора по-дурному вийшло.

— І не кажи, — зітхнула Сігрун й вмостилася на широкому стовбурі дерева, що лежало тут вже років десять і люб’язно заміняло всім охочим лавку. 

— Я в жодному разі не збирався використовувати ці розмови про заручини для того, щоб присилувати тебе, — квапливо видихнув юнак. — Я просто гадав, що ти теж не проти обміркувати цю можливість. Теоретично. Що, ну, раптом… От лайно, навіть не знаю, як це сказати. У словах плутаюся. Вибач, язик в мене наче дерев’яний, от Аділь би зміг все сказати правильно.

Вона на мить сховала обличчя у долонях й ледь не застогнала.

— От тільки давай зараз без нього, га? І так голова лопається.

Вемунд сів поруч, легенько ткнув її кулаком у плече:

— Словом, тут така справа: твоя дружба мені дорожче батьківських планів. Ні — то ні. Бо ти, звісно, неймовірна дівчина, але, схоже, я в тебе не закоханий.

— Батько готовий позбавити мене спадку, — раптом видихнула вона.

— Через відмову від шлюбу?! — щиро вирячив очі Вемунд. — Та ні! Він не став би, це ж не в традиціях вашої родини, невже настільки на тебе розлютився? От халепа! Знаєш, якщо таке діло, раптом що, можеш на мене розраховувати: треба то треба, заручимось, а далі вже якось вмовиш його відступитися.

— Та не через шлюб! Я сама його просила, — знітилася Сігрун. — А він візьми — й погодься! 

— Оу. — Вемунд розгублено кліпнув. — То ти задоволена чи ні?

Дівчина лише губи підтиснула:

— Сама не знаю. От, думала, поговорю з другом, який знає мене, як облуплену, і розберуся.

— В такому разі змушений визнати, що радісною ти не виглядаєш ні на ламаний тирхат.

— А чому?

Вемунд пройшовся п'ятірнею по волоссю, витрушуючи звідти дрібні смітинки. Повів плечима, потім підняв з землі камінець, запустив у воду.

— Знаєш, чому я страшенно радію, що маю старшого брата? — питанням на питання озвався він. — Бо молодшим завжди легше. Ми йдемо за кимось вслід, можливо, оберігаємо, прикриваємо спину, але не змушені прокладати шлях самостійно. Це як в строю: найстрашніше тим, хто тримає щит на першій лінії. 

— Але я завжди в ній стояла, — насупилась Сігрун. — Хіба не маю відчувати полегшення, коли мені дозволяють відійти в тил?

— Ні, бо в тилу з-за чужих спин геть нічого не видно. Ти просто, ну, чекаєш наказів, вслухаєшся в крики попереду, в брязкіт чужої зброї. Твої руки потіють, в животі наче крижаний шмат лежить, ноги тремтять, але навіть якщо ти підстрибнеш, ясніше не стане. Може, там попереду все йде так добре, що тобі навіть меча дістати не доведеться, а може, стрій ось-ось прорвуть і ти опинишся в гущавині бою. Не вгадаєш.