Розділ 5.1

— Сігрун? Не чекав тебе так рано, а втім, проходь, нам треба поговорити, — Хальвард обернувся до секретаря: — Залиште нас, будь ласка. Продовжимо пообіді.

Дівчина посунулась, звільняючи прохід, але чемно привітала реверансом одного з батькових помічників, побіжно відмітивши доволі об’ємний стос паперів у його руках. Схоже, попри вчорашнє свято, герцог почав ранок з розгляду чергових важливих справ, а не з лінивого відпочинку, на який взагалі-то мав повне право. Власне, Сігрун навіть згадати не могла, щоб її батько дозволив собі байдикувати або хоча б виглядав втомленим, спантеличеним, розосередженим чи просто незібраним. Байдуже, чи відбувалась нарада у великому залі, чи тренування на спеціальному майданчику, облаштованому на нижніх рівнях замку, чи міське святкування, Хальвард Ейлерт Ейнар виглядав спокійним, врівноваженим, беззаперечно ввічливим, впевненим у собі й своїх діях. Він був ідеальним. 

Сильним правителем, у порівнянні з яким всі інші люди здавалися їй бляклими й невиразними тінями. Турботливим чоловіком, що міг змусити її матір червоніти чи сміятися буквально кількома влучними фразами. Врешті, найдосвідченішим магом з усіх, кого вона бачила, про кого чула чи хоча б читала. Поруч із ним не було беззаперечно затишно, але завжди — надійно, наче він був непохитною скелею, що здатна прихистити й від вітру, і від бурі з блискавками, і від денної спеки. Та все ж подумки Сігрун лише тихо зітхала: їй ніколи не досягти тих вершин, що досяг він, не бути такою ж впевненою й твердою, не отримати його досвіду, не стати дійсно гідною спадкоємицею його надбань. Та, трясця, їй навіть родову магію не вдається опанувати, хоча в її жилах тече батьківська кров! То, може, не варто й намагатися?    

Дівчина зітхнула й опустилася в широке крісло, почуваючись трісочкою, яку випадково поклали в занадто велику коробку, коробку — до дерев’яного воза, а віз пустили котитися по бруківці під гору.

— Ти не виглядаєш ані веселою, ані задоволеною, — спокійно зауважив Хальвард, вивчаючи її уважним поглядом. — Я гадав, закінчення свята було вдалішим, ніж його початок, і виправило твій настрій.  

— Свято було чудовим, — визнала вона неохоче, почуваючись ще гірше від того, що врешті їй дійсно сподобалося веселитися разом з подругами, танцювати з Вемундом та синами інших лордів Недоре, сміятися над чужими жартами, а наприкінець — милуватися спалахами кольорових вогнів, які слуги запустили у всипане зірками небо просто з замкового подвір’я. Здавалося б, їй вдалося уникнути голосних скандалів та неприємних пліток, але Сігрун не могла позбутися відчуття, що це зовсім не її заслуга. Наче вчорашнє святкування було для неї краденим і подарованим, а не тим, на яке б вона чесно заслужила. — І я вдячна тобі.

— Але..? 

— Просто вдячна. Без «але», — відвела погляд вона.

Хальвард ледь помітно підвів брову й витримав паузу, проте Сігрун дійсно не додала ні заперечень, ні скарг. Герцог задумливо кивнув, хоча скоріш не їй, а власним думкам, а потім розслаблено відкинувся на спинку крісла.

— Сігрун, поглянь на мене. — Прозвучало це м’яко й скоріш як прохання батька, ніж як наказ правителя, і вона здивовано підвела очі. — Будь ласка, вибач, якщо занадто тиснув на тебе. Останнє, що входило у мої плани — це завдати тобі шкоди.

Вона аж випросталася, нервово зминаючи спідницю.

— Ти ні в чому не винен, це я ледь не зіпсувала вечір, — слова зірвалися з язика раніше, ніж вона встигла згадати, що взагалі-то не збиралась виправдовуватися. — Я гадала, що це буде кумедно, а вийшло так, наче й принизливо. Причому для всіх, включно зі мною і…тобою. Я не хотіла, правда. Лише планувала показати, що Вемунд мені не пара, що він мені й не потрібен, а головне — не потрібен Недоре. Герцогству потрібні ви з мамою, а не двійко магічно необдарованих дурнів, — розпачливо завершила вона, дивлячись на власні руки так, наче це вони були винуваті в усіх негараздах.

— Магія Вемунда дійсно невелика, а твоя просто спить. І в такому юному віці це нормально.

— Добре, хоч по інших пунктах в тебе заперечень немає, — вона зронила голову у долоні. — Словом, мені правда шкода, тату.

— Нічого невиправного не сталося, не бери близько до серця. До того ж я злегка переоцінив власні висновки й змушений визнати, що поквапився з рішеннями.

— В якому сенсі? — в її голосі ковзнула обережна зацікавленість.

— Гадаю, я забув, що таке юність і поклав на тебе занадто велику відповідальність, — стенув плечима Хальвард. — Врешті-решт, ти дійсно маєш право на все, що мають твої однолітки: на вільний час, бешкетування, першу закоханість, перше розбите серце, експерименти, ґрунтовне навчання, власні помилки й надбання. 

— Щодо навчання, то жодних претензій не маю. Тобто, мені його вистачає з головою.

— От і я подумав саме про це, — пальці Хальварда вибили легенький дріб на підлокітнику крісла. — Тому від сьогодні твій графік зустрічей з наставниками стає не таким щільним. Тимчасово, — наголосив він, поки очі Сігрун поступово набували все більш колоподібної форми. — І також я звільняю тебе він обов’язку бути присутньою на всіх нарадах. Тобто, якщо буде бажання — приходь, звісно. Але якщо захочеш прогулятися верхи чи, не знаю, пройтися по крамницях, не маю нічого проти.

— Ем… Дякую, — обережно кивнула вона. — Але ж…

— Це не все. — Хальвард розгорнув сувій, привезений Ульфом, і простягнув його доньці. — Прочитай, гадаю, тебе це зацікавить.