Розділ 4

До святкової зали Сігрун прийшла рівно до назначеної години, вбрана, причесана і навіть взута, як і мала б справжня дочка правителя, яка радіє урочистому святкуванню. Золотисте, завите великими локонами, волосся падало на спину шовковим плащем, довга спідниця розшитої дрібними камінчиками сукні майже ковзала підлогою, у вухах погойдувалися важкі сережки з білого срібла, всередині яких виблискували зелені смарагди — данина її степному родоводу. Зізнатися чесно, дівчині й самій подобалося час від часу перетворюватися на справжню знатну леді та відчувати на собі зачаровані погляди. Що б там не казав іноді батько, абсолютною шибайголовою вона не була ніколи й помічала, коли нею милувалися. Сігрун чудово розуміла, що успадкувала і м’яку материну красу, і холодну татову суворість. Тільки в Хальварда вона з роками набула загрозливого відтінку, а в Сігрун залишилася натяком на таємницю. 

Але цього разу їй буквально пекло і свербіло усе, починаючи з елегантних пантофель і закінчуючи шпильками у волоссі. А все через хустинку. Дурний клаптик тканини, який вона спершу прийняла за просту ввічливість з боку вельми симпатичного гостя, мигцем перестав здаватися лише хустинкою, коли вже в себе в кімнаті вона роздивилася акуратну вишивку у самому куточку.

Не впізнати золоту імператорську лілію роду Фарріт було просто неможливо, врешті-решт, її наставники з історії та геральдики їли свій хліб недарма. Жвава дівчача уява миттєво вигадала купу можливих виправдань наявності цієї вишивки: що хустинка була подарована, або що вона потрапила до молодика випадково, бо прачка переплутала речі, а він і не помітив. Або що незнайомець — слуга когось з родини Ульфа, бо ж сам порався з конем в загоні. А втім… Вона — донька правителя, а сиділа там же: на стайні. Ще й вся у бруді та шмарклях! 

А потім їй сяйнув спогад про розкішного коня, південні риси зовнішності й вік незнайомця — і пазл склався!

— Аж ти ж гад! — вражено видихнула вона, намагаючись згадати, коли ж взагалі бачила Аділя на власні очі та чи міг бути незнайомець тим-самим-Аділем. 

Рахувала-рахувала і виходило, що востаннє він приїжджав у Недоре років десять тому. Чи згадала б шестирічна дитина випадкового знайомця через такий строк? Ой та не смішіть! А він її? А оце вже імовірніше, адже знав, куди й нащо їде, мабуть, і портрет її бачив. Отже, всі ті погляди, що змушували її сором’язливо опускати очі, — лише удаване співчуття? А як і не удаване, то якої безодні він взагалі розпитував її про нареченого?! 

Тут Сігрун все ж справедливо зауважила, що це вона перша почала ділитися подробицями, але відчуття того, що її ошукали, від цього визнання не зникало. Ще й порад надавав, скотиняка така. В цілому, звісно, не позбавлених сенсу, але ж! Тішився, мабуть, з її довірливості й слухняності. У! Інтриган південний.

Першим її поривом було утнути щось на кшталт втечі чи скандалу, та поміркувавши трохи вона все ж обрала іншу тактику. І старанно дотримувалася її аж до моменту, коли підійшла до зали, наповненої гостями. Біля розчахнутих дверей її вже чекали подруги й, судячи з їхнього вигляду, план таки мав шанси на успіх.

— Ауд, Інгрід, Каісо! 

Вона по черзі обійняла дівчат, майже своїх одноліток. Ауд — розкішна, рудоволоса й зеленоока, яку при дворі частіше називала Бурхливим Золотом, буквально пританцьовувала на місці. Її сукня темно-смарагдового кольору вигідно відтіняла зелені ж очі, щоки палали схвильованим рум’янцем. Ігнрід — її повна протилежність: чорні, як ніч, локони, темні, як у південки, очі, тонкий стан, вишукана грація, підкреслена темно-синім оксамитом вбрання. І нарешті Каіса — найстарша й найспокусливіша в їхній компанії, мрійлива й жіночна, з м’яким каштановим волоссям і очима кольору неба, та, на кого Сігрун покладала особливі надії.

— Готові?

— Авжеж! — Ауд майже підстрибувала від нетерпіння.

— Як ніколи, — поправила розкішне декольте Каіса.

Інгрід лише кивнула, але зиркнула так, що Сігрун подумки поспівчувала тому зухвальцю, якій наважиться зазирнути в той темний вир очей: потоне, бідолаха, без жодної надії на порятунок! Сігрун обережно визирнула з-за рогу зали. Звісно, Вемунд вже був тут і роззирався навсібіч, явно шукаючи її. Та погляд Сігрун зачепився за іншу постать: її знайомий незнайомець якраз підійшов до Хальвада й відвісив йому такий вишуканий й сповнений гідності поклін, що й дурень би здогадався, ким молодик був насправді. Власне, на Аділя дійсно зиркали. Чоловіки — насторожено, а молоді жінки — доволі схвально, аби не сказати зацікавлено.

Сігрун аж губу прикусила від докуки. Ну, тримайся, імперець, буде тобі на горіхи. Глузувати з неї надумав, виставляти дурепою, яка сама не знає, чого хоче? В такому разі треба було діяти обережніше і якось маскуватися, а не дарувати хустинки з родовими символами направо і наліво. От тільки з Вемундом розберемося — і тобі дістанеться. За що? Цього дівчина не могла пояснити навіть самій собі, а сумлінню так і сказала: за все хороше.

— Добре. Тоді уперед, — скомандувала Сігрун, подаючи знак розпоряднику, аби оголошував її прибуття.

Подруги, як справжній придворний почет, стали позаду. Дівчина розправила плечі й натягнула на обличчя безтурбортно-щасливу усмішку. Час вітати іменинницю, чи не так?