Розділ 3.1

— Власне, це було передбачувано, — герцог стенув плечима й злегка стишив голос, хоча й знав, що ніхто їх не підслуховуватиме. — А що ти думаєш з цього приводу ти? Тільки неупереджено, як голова ради.

— Ти зараз справді вважаєш, що я можу ставитися до власного сина неупереджено? — ледь не пирхнув Ульф. — Ну, давай, покажи мені приклад і розкажи про свою доньку, як про спадкоємицю і темного мага, а не як про бешкетну шмаркачку зі здертими колінами й вітром у голові.

Хальвард тихенько хихотнув, визнаючи правоту друга, але все ж уточнив:

— І багато вітру в голові Аділя?

— Та хай би йому! Як на мене — непристойно мало. Ні дитячих бунтів, ні підліткового самоствердження, наче він з дитинства вже дорослий. Мені навіть з власним зброєносцем було важче домовлятися, ніж з ним. Чи то необхідність постійного контролю аж чотирьох стихій, що ще й конфліктувати між собою можуть, так на нього так впливає. Чи то характером він пішов в матір, а не в батька. Загадка. Але мені подобаються його виваженість, спокій та вміння завойовувати симпатії оточення. Іноді здається, що південної гарячкуватості більше навіть у Вемунді чи мені. Єдина біда, що він надто молодий.

— Наскільки я пам’ятаю першу угоду, підписану після падіння Дармсуда, Аділь мав успадкувати трон з досягненням двадцяти двох років. Тобто, саме зараз.

Ульф невдоволено скривився:

— Умови тієї угоди давно втратили сенс. 

— А чого хоче сам Аділь? І, до речі, де він сам?

— Ну…

Ульф зам’явся, не знаючи, як пояснити, що чим старшим ставав хлопчик, тим важче йому давалося перебування у Недоре. Аділь ніколи не скаржився, та плітки невідворотно просочувалися крізь шпаринки та тріщинки, підкріплюючи підозри. Він знав, що йому тут не надто раді, і нічого не міг з тим вдіяти. 

Хлопцю було десь дванадцять, коли йому вперше кинули в обличчя зневажливе: «імперське поріддя». Тринадцять, коли він вперше підібрав достатньо вагому причину — тобто дуже складне магічне дослідження в храмі Всіх Стихій — аби не їздити на північ, у Недоре, навіть просто погостювати разом із братом. Шістнадцять, коли він вперше відкинув дуже манку пропозицію очолити групу дармсудських аристократів, що прагнули відновити імперський устрій. Ще й примудрився змусити їх відмовитися від власних задумів. 

Навіть шпигуни Ульфа проґавили цю подію.

А от Аділь — ні.

На щастя, Хальвард відносився до тієї рідкої категорії людей, що не мали необхідності в довгих поясненнях й вміли чути відповіді навіть у мовчанні.

— Сподіваюся, він приєднається до нас хоча б на святкуванні, — врешті підсумував герцог. — Зрозумій мене правильно: це не вимога, але якщо він хоче заручитися моєю підтримкою, має показати це публічно.

— Не хоче, — зітхнув Ульф. — Була б його воля — тижнями стирчав в бібліотеках разом з верховним жерцем, вигадуючи чергове магічне диво-плетіння.

— Цікаво… — герцог підвівся, ще раз взяв до рук сувій, задумливо покрутив його й вклав в прикрашений витонченими візерунками футляр. — Якщо все дійсно так, якщо він справді не виявляє притаманної його роду жорстокості, якщо керується розумом і не прагне помсти за минуле, я готовий подумати над пропозицією. Але я мушу бачити все на власні очі.

— Тільки не тисни на хлопця надто сильно.

— Краще передай ту саму пораду Вемунду. Не знаю, що він наговорив Сігрун, але після того вона спершу з дві години проплакала на стайні, а потім повернулась з таким хитрим виразом обличчя й такою підкреслено покірною поведінкою, що я майже боюся початку святкування. 

— Гадаєш, діти влаштують нам запальний вечір?

Хальвард зітхнув:

— Не гадаю: я в цьому впевнений.