Розділ 2.3

— Ось, тримай, — він простягнув їй носову хустинку, яку дівчина прийняла не підіймаючи очей.

— Дякую. Свою я загубила ще зранку, — зітхнула вона сутужно, зминаючи тонке полотно в пальцях.

— Буває.

Вона сором’язливо відвернулася, ховаючи почервоніле обличчя, але висякалась від душі. Аділь навіть сказав би, що життєстверджувально. І скоріш рішуче, ніж дійсно сумно. 

— То що сталося? Господарі насварили чи хтось з підмайстрів зачіпає? — Він удав, що досі порається з конем, кидаючи на дівчисько косі погляди крізь ґрати.

— Я їм зачеплю, ага. А потім, як тікатимуть і верещатимуть, наздожену і ще раз зачеплю, — похмуро пообіцяла вона. Аділь гмикнув.

— Звучить погрозливо. Мені теж треба боятися твого гніву?

Вона вперше наважилася підвести на нього очі, та, мабуть, згадавши, що має досить кепський вигляд, знов потупилась.

— Ну, я ж не настільки дика, щоб кидатися з тумаками на незнайомців, які нічого поганого мені не зробили.

— А хто зробив? — ніби ненавмисно поцікавився молодик.

— Один дурень, якого я щиро вважала другом! — з передсердя видихнула вона й копнула ногою жмут сіна на підлозі. — Ми знайомі з пелюшок, він гостював в нашому домі місяцями. Ми разом бавилися, і билися теж! А тепер тато каже, що мені варто думати про майбутній шлюб, і чомусь вважає, що кращого кандидата не знайти.

Аділь злегка здивовано підвів брови:

— Ти не замала для шлюбу? 

— Ну, я вже повнолітня. Та і йдеться навіть не про шлюб, а про заручини. Десь там, у майбутньому, — визнала дівчина. — Батька теж можна трохи зрозуміти, він свого часу засидівся в одинаках, а я його старше дитя, от він і спішить залагодити все якомога раніше, аби я його помилок не повторила. Впевнена, якби вдалося трохи потягти час, я б переконала його, що квапитися немає сенсу. Тато не тиран, просто надто рішучий та цілеспрямований, він би зрозумів й дав мені час самій прийняти рішення. Власне, я сподівалася, що ми з «нареченим» разом про це скажемо. Але ж цей бовдур, бач, не проти заручин! Бо… бо… — вона насупилась, завмерла на мить, раптом її почервонілі очі покруглішали, а обличчя набуло ошелешеного виразу, — …бо я йому подобаюсь? Так виходить?

Аділю коштувало чималих зусиль не розреготатися. Він тут весь такий заклопотаний,  страждає над політичними угодами, посланням ради, династичними питаннями, потенційними заколотами. Вважає, що розв'язує справжні проблеми, а в людей он які драми розгортаються! Настрій різко підскочив, хоча якась частинка розуму єхидно зауважила, що використовувати чужі переживання, щоб ігнорувати власні, не зовсім чесно. Особливо, коли це — переживання юної дівчини. Та якийсь бешкетний дух вже, вочевидь, забрався йому під сорочку, видряпався аж до плеча й тепер нашіптував на вухо дурні поради.

— Чув, що у подібних ситуаціях молоді жінки вдаються до хитрощів: пускають про себе різні плітки, удають дурних, надто жадібних та незграбних. Іноді запрошують молодиків в гості, аби пригостити власноруч приготованим частуванням, але додають в їжу забагато солі й перцю. Дехто і проносне може налити.

Дівчина недовірливо пирхнула, несила стримати сором’язливий сміх, але миттєво затиснула рота долонею. А шкода, навіть попри зарюмсане обличчя, почервонілі очі й набряклий ніс, усмішка у неї була гарна.

— Це тільки що була завуальована порада? — поцікавилась ця нахаба.

— В жодному разі! Лише поділився досвідом.

— Власним? — хитро примружилась вона, намагаючись розгледіти співрозмовника крізь дерев’яну решітку. Звісно, дарма: та була надто частою, та й Аділь стояв ближче до виходу, а отже, незнайомка дивилася проти світла.

— Ні, звісно, — в його тоні ковзнула неочікувана образа, наче саме припущення про таке ставлення до його особи було просто неприйнятним. — А втім, — голос набув задумливості, — я досі не пробував ні з ким заручитися. Можливо, все ще попереду. 

Дівчина струснула головою, обтерла останні сльози й промовила набагато більш упевнено й спокійно, ніж раніше:

— Плітки не підійдуть, ми надто добре знайомі. Дурна я все життя, він про це знає й, здається, повністю схвалює, бо і сам такий самий. З жадібністю теж кепсько: він з заможної родини. Навіть готувати мені навряд доведеться самій!

— Звучить так, ніби цей шлюб — мрія для дев’яносто дев’яти дівчат зі ста. Твій наречений хворий? Потворний? Без зубів? Каліка? 

— Слава богам, ні! Здоровий, молодий та дуже милий до того ж!

— І ти йому подобаєшся.

— Схоже.

— Кепська доля. Мені лишається тільки щиро поспівчувати. 

Вона схопилася на ноги й ткнула пальцем у решітку:

— Та ви глузуєте з мене? 

— Як можна? Я б не насмілився! — Аділь підняв руки й показово відступив, посунувши спиною коня. Кінь, невільний, але дотепер мовчазний, учасник бесіди, ліниво фиркнув. 

Дівчина аж звилась:

— Та навіть ваша шкапа, здається, сміється з мене!

— Гей, панянко! Де ви тут побачили шкапу? — справедливо обурився Аділь.

Вона нарешті вийшла з загороди й зазирнула у сусіднє стійло. Окинула поглядом брунатного красеня, оцінила довжину й шовковистість гриви, наметаним оком пройшлась по широких грудних м’язах й тонких ногах, відмітила статність — й вражено видихнула: