Розділ 2.2

***

Господарський двір зустрів гостей гамором, метушнею та передчуттям великого переполоху. Заклопотані слуги розвантажували підводи з провізією, які майже повністю перегородили дорогу. Двоє вартових ліниво лаялися з візником, нарікаючи, що той кинув свою брику посеред двору, як повний придурок і взагалі людина вельми непорядна. Візник так само ліниво відбріхувався, мовляв, не винен, що шкапа в нього вперта, вантаж важкий, і взагалі нехай скажуть «дякую», що він дерся гірським схилом аж до самого замку. Чому це саме «дякую» мають казати пересічні вартові, чия служба взагалі не мала відношення до постачання, Аділь так і не зрозумів. З іншого боку, наявність декількох рядів винних бочівок на возу злегка натякала, що сперечатися з візником сенсу немає, і дай боги, аби він не скуштував власного вантажу надміру й не впав хропіти просто тут і зараз.  

— Гей ти, що там в тебе? Це сіль чи спеції? 

Повненький дядько у білому кухарському фартусі й закасаними рукавами сунувся до Аділя. Попри свіжий вітерець і прохолоду, чоловік виглядав захеканим: щоки палахкотіли червоним, на чолі виблискував піт. Дядько скочив на підніжку воза, по-хазяйськи відкинув щільне суконне покриття, просочене воском, і втупився на різноманітні скриньки, коробки й тюки. Брови його стражденно вигнулися, погляд набув розгубленого вигляду.

— Ти що привіз, віслюк ти подертий? — гарикнув кухар так, що кінь Аділя аж скосив на незнайомця докірливий погляд: зовсім, мовляв, дурний? Здавалося, неозброєним оком помітно, що сталася плутанина, та кухар, мабуть, не зауважив ні форму охоронців, ні явно південну зовнішність гостя. — Я що замовляв? Сіль, тертий перець, тим'ян, шавлію… А це що за мотлох? Хто так пакує товар? Де спеції, я тебе питаю? Що за день сьогодні, просто прокляття якесь. В мене сотня гостей у палаці, а їсти їм подавати треба несолоне?! Ти! — його палець націлився в груди Аділя. — Хто твій хазяїн? 

— Перепрошую, мій хто? — вигнув брови той.

— Той, хто тобі платить! — гиркнув кухар ще дужче. — Хто відвантажує тобі товар, хто віддає тобі накази й розказує, що робити.

Аділь задумливо схилив голову на бік, розмірковуючи, чи поставити грубіяна на місце одразу, чи спершу трохи поглузувати з нього. Але дорогою він все ж втомився, хотілося дістатися кімнати, вимитися й переодягтися, та й взагалі, мабуть, треба батьку на очі показатися, тож раціональність перемогла.

— Мені ніхто не платить, шановний, бо маю власні статки, — озвався він підкреслено ввічливо. — Мій товар зазвичай — це знання й магія, а не трави й перець, хоча нічого проти них не маю. Накази мені віддає виключно голова ради імперії, Ульф Ньйорд. Хоча ні, тут я не правий: будь-яке прохання верховного жерця Іліяса я теж радо виконаю. А щодо вказівок, що мені робити, то зазвичай їх віддаю собі я сам. І я буду вам дуже вдячний, якщо ви злізете з мого воза й приберете руки від майна імперії. Чесно кажучи, гадки не маю, що там, але не хотілося б, аби ви активували якесь стихійне плетіння й перетворились на крижану статую чи, можливо, дерев’яну колоду. 

Дядько декілька разів кліпнув, затулив рота, ще раз окинув Аділя та його супутників уважним поглядом — і тінь розуміння нарешті ковзнула його обличчям.

— Ох, пане, — він відсахнувся від воза й квапливо схилився у поклоні. — Перепрошую, сплутав вас з іншим. Той негідник, бач, мав привезти товар ще вчора, але десь забарився. Не хотів вас образити, присягаюся.

— Ага, — лагідно погодився Аділь.

— І віслюком назвав з передсердя.

— Буває.

— Ваші всі вже давно в замку, — виправдовувався кухар. — От я і не подумав. Ви пробачте, я не…

— Забули. Просто підкажіть, де саме розвантажували речі гостей — і цього вистачить.

— Так за рогом, біля стаєнь, — дядько махнув рукою ліворуч.

— Красно дякую, вельмишановний, — приклав руку до серця Аділь. — Щиро бажаю вам отримати бажане: не хотілося б залишитися без смачної вечері.

Він струснув повід коня й рушив у вказаному напрямку, де й справді знайшлися інші мандрівники. З неабияким полегшенням Аділь нарешті залишив візника й вантаж і рушив до стаєнь. Його кінь — легконогий красень брунатно-золотавої масті — радісно фиркнув, відчувши тепло, що линуло від загород. Молодик і сам замріяно зітхнув: гаряча вода, м’яке чисте ліжко й палахкотіння каміна — це все, мабуть, чекало нагорі. 

І все ж спершу — подбати про чотириногого друга. Звісно, навмисно його ніхто не образить — і почистять, і розчешуть — але перевірити стійло й корм все ж було варто. Аділь сам провів коня на вказане місце, зняв з нього збрую, ласкаво потріпав по холці й вже збирався йти, коли раптом почув тихеньке рюмсання з іншого боку густої ґратчастої решітки, що розділяла загони. Здивовано завмер, визирнув крізь ґрати — майже нічого не видно: напівтемрява й людський силует. 

— Гей, ви у порядку? — поцікавився суто з ввічливості, не маючи наміру вдаватися в тонкощі переживань незнайомого конюха. Судячи зі щуплості й невисокого зросту — майже підлітка. Отримав, мабуть, прочухана за недбалість чи лінь, от і сидить, горює.

— У порядку, — озвався неочікувано високий голос. 

Ну треба ж! Дівчина. Точно, он і коса є, тільки відкинута на спину. Довга, скоріш за все, світла, хоча й розпатлана. Одяг на дівчині видався Аділю занадто тонким для сезону, ніби вона вибігла з теплого приміщення й сховалася тут, якомога далі від допитливих очей, геть забувши про свіжий вітер і ранню весну. Ще застудиться, дурна.