Розділ 2.1

— Ні, ну ти це бачив? — Сігрун штовхнула двері гостьової кімнати, заздалегідь підготовленої саме для Вемунда, окинула її хазяйським поглядом й рухнула у крісло. Але не як всі нормальні люди, а боком, закинувши ноги на підлокітник, як робила ще у дитинстві. — Схоже, батько й справді не жартував з тими заручинами, інакше я не бачу причин влаштовувати виставу з церемонією вітання. Скільки разів ви приїздили до Кінна-Тіате? Десять? Двадцять?

— Шістнадцять, якщо той останній раз, коли я прожив тут понад рік, вважати за один, — озвався юнак, стягуючи з плечей теплий плащ, а з ніг — високі й важкі дорожні чоботи. 

— Ти що, рахував? — підозріло примружилася дівчина.

— Ага.

— Чому? — ще підозріліше поцікавилася вона.

— Бо знав, що ти булькотітимеш, як казанок на вогнищі, і ставитимеш дурні запитання.

— Ти надто добре мене знаєш.

— Гадаю, в тому-то й проблема. Тобто, — він злегка почервонів, пройшов углиб невеликих, але затишних покоїв, й удав, що перевертає дрова у каміні, — не проблема, звісно, а скоріш джерело натхнення для лорда Хальварда.

Сігрун лише рукою махнула:

— В будь-якому разі ті візити були суто дружніми, а цей — ні, — вона у розпачі махнула рукою, впустивши на підлогу декілька дрібних тіней. Вемунд напружено простежив за їхніми рухами й полегшено зітхнув, коли невдовзі вони розсіялися. — От же клята магія, все через неї! Цей постійний тиск Темряви… Я ж бачу, як вона впливає на навколишніх. Та, трясця, в нас навіть особисті слуги міняються раз на рік, а іноді й частіше, бо не витримують! Їм, бач, лячно, важко, кошмари починають снитися, декому навіть ввижаються живі мари, що нишпорять по кутах.

— Ввижаються без підстав? — недовірливо й злегка глузливо поцікавився Вемунд. Сігрун знітилася:

— Зазвичай — без. А якщо іноді і є привід хвилюватися, то я в цьому не винна, бо досі не контролюю силу повністю.

— Прориву ще не сталося? 

Вона заперечно хитнула головою й підтиснула губи, явно незадоволена цим фактом.

— Батько намагався прискорити його у більш-менш контрольованих умовах, але нічого не вийшло. Він каже, я занадто знервована, незосереджена й поривчаста, аби сконцентрувати потік сили й дозволити їй прокласти головне русло. Тож поки що моя Темрява, як та вода перед греблею, потрохи проколупує шпаринки й просочується абияк. 

Вемунд тихенько реготнув:

— То, може, розмови про шлюб мають підірвати цю саму греблю до самих основ й вивільнити твій потенціал? Ти така набурмосена, що я прямо відчуваю потріскування цієї хлипкої споруди.

Сігрун зміряла його скептичним поглядом:

— От наче ж розумна людина, — прокоментувала вона сухо, — а верзеш дурниці. Якщо прорив спровокує кепський настрій чи відчай, то «хлипкою спорудою» стане і цей замок, і я сама. Тато не став би ризикувати ні мною, ні пам’яттю предків. Повір, він вміє чекати, він дочекається слушного моменту. А ще він вміє створювати слушні моменти, тож гостювати тобі тут довгенько,  — вона розвела руками, ніби перепрошувала.

— Ну, — Вемунд нарешті закінчив із дровами й відмовками, підтягнув до Сігрун друге крісло й вмостився у ньому, розслаблено витягнувши ноги до вогню. — Деяка логіка в рішеннях твого батька все ж присутня. Ульф — чи не єдина людна, яка витримувала життя попліч з ним та леді Йорунн впродовж довгих років. Про нього й твою маму навіть плітки ходили, ніби, це не просто дружба.

— Та невже?! — вирячила очі Сігрун. — Брехня!

— Звісно, брехня. Батько каже, що сам ті плітки й розпускав, аби до неї не лізли з дурними пропозиціями, поки тривало навчання. Але ж, якщо дивитися правді у вічі, то їхня дружба й справді унікальна. Гадаю, якби на шляху твоєї мами не трапилося лорда Хальварда, вони б Ульфом справді могли стати парою.

— Але він трапився!

— Не кричи, я тут ні до чого.

— Ще і як до чого: якщо нас змусять заручитися, тому що ми наче ладнаємо і ти витримуєш тиск моєї потенційної магії, то які в мене шанси бодай спробувати знайти власне кохання, га? Та й тобі терпіти моє товариство —  така собі ідея, — вона схопилася на ноги й заповзялася вимірювати кімнату кроками. — Ми росли буквально одне в одного на очах, бавилися разом, навчалися разом, бешкетували й отримували на горіхи також разом! Я гамселила тебе на тренуваннях у двох випадках з п’яти.

— Я піддавався.

— Лайно собаче! Нічого ти не піддавався.

— Не лайся, ти ж леді.

— От зараз отримаєш пару стусанів, подивимось, яка з мене леді, — вона відкинула за спину розпатлані залишки того, що мало бути довгою косою, але перетворилося на суцільну плутанину. — Словом, я до того, що ми із тобою наче брат та сестра. Який ще шлюб? Це ж огидно.

Вемунд злегка зашарівся, відвів очі.

— Ми не кровні родичі. 

— О, то я бачу, тобі ця ідея до вподоби? — різко зупинилася на місці Сігрун.

— Не те щоб прям так, але... Тобто, не в тому сенсі. Не знаю, як пояснити, аби прозвучало нормально. — Вона загрозливо насупилася, й Вемунд квапливо додав: — Та послухай! Ми — нащадки правителів. Аділь постійно нагадує, що таким, як ми, варто розглядати шлюб як суто політичну можливість. Гадаю, якщо до політики додасться дружба, це вже вдалий початок.