Розділ 2

Коли Аділь проминув масивні білі мури Кінна-Тіате та в’їхав у столицю Недоре, натовп глядачів остаточно розійшовся. Процесія південних гостей вже з годину як мала відпочивати у замку, гучних святкувань на сьогодні ніхто не планував, то чого гаяти час, витріщаючись на чужі вікна? Ще одна навантажена господарським крамом підвода під охороною візника, двох тертих життям вартових й одного молодика в підкреслено непримітному плащі, не привернула зайвої уваги. Ну торговці, може, мандрівники чи найманці. У велелюдному місті торгове й ремісниче життя кипіло у будь-який час та пору року, тож кількома людьми більше, кількома менше, яка різниця?

Звісно, пропускати церемонію привітання було небажано. Дехто язикатий міг би звинуватити Аділя Гіяса вар Сабіра з роду Фарріт — з роду, що керував імперією сторіччями, але був скинутий з трону й позбавлений влади сімнадцять років тому — у зневазі до господарів герцогства. Втім Ульф Ньйорд, названий батько молодого мага, проханню їхати далі без нього не здивувався.

— Конячка втратила підкову й закульгала, — Аділю навіть вигадувати нічого не треба було, лише ухопитися за пристойний привід. — Маємо полагодити, щоб копито не розбила. Подорожні кажуть тут за рогом є постоялий двір та кузня, швидко впораємося, я простежу.

Ульф окинув молодика красномовним поглядом, удав, що дійсно більш нема кому зайнятися підковою, окрім як одному з найтитулованіших гостей свята, стенув плечима:

— Якщо вважаєш це за потрібне.

— Мені не складно.

Він ледь не додав «І навіть приємно», але вчасно припнув язика. Якщо він прибуде сам, без супроводу й почту, йому не доведеться терпіти зневажливі й насторожені погляди юрби, ловити співчутливі, але стримані зітхання й обережний шепіт: «син безумця», «виплодок», «нащо тільки приїхав?»

Аділь дуже старався не звертати уваги на цей шепіт. Насправді він навіть розумів, що після останньої війни у жителів Недоре є чимало причин ненавидіти все, що пов’язано з родом Фарріт. Знав, що свого часу Ульфу, що став не тільки регентом, а й названим батьком, довелося вислуховувати гірші образи у Дармсуді. Однак останнім часом емоції категорично відмовлялися коритися розуму. Йому страшенно хотілося зупинитися, поглянути в очі шептунів й нагадати, що це імператор, а не він, влаштовував масові страти. Що це Сабір, а не його чотирирічний син, пустив на густонаселені родючі землі герцогства демонську навалу. Що врешті-решт Аділь і сам ледь не втратив життя і магію через наслідки повстання й захоплення палацу військами Недоре. Що це він чемно й стримано схиляє коліно перед герцогом Недоре й відкидає будь-які натяки на відродження імперської корони. Та й зараз він тут аби стати свідком заручин між дочкою Хальварда і сином Ульфа, Вемундом.

При згадці про свого молодшого брата, Аділь не стримав усмішку. Хто б там що не говорив, але між хлопчиками завжди панував мир. Звісно, якщо справа не стосувалася двобоїв на тренувальному майданчику: от вже де обидва ладні були навиворіт вивернутися, аби здобути символічну перемогу. Але в усьому іншому Аділь і Вемунд наче навмисно уникали можливих конфліктів. 

Вони й зовні відрізнялися, як літо й зима. Аділь — з темними очима, прямим коротким волоссям, смаглявою шкірою й грацією пустельного хижака. Вемунд — зеленоокий, як і Ульф, з каштановими кучерями до плечей, по-північному світлою шкірою, широкими плечима та веселим норовом. Пристрастю Аділя стали книги, магія й складні стихійні плетіння, що вимагали зосередженості. Вемунд віддавав перевагу зброї, шумним компаніям, щирому сміху і гучній музиці. Аділь завжди філігранно добирав вирази й мав неабиякий хист до переговорів, Вемунд простодушно казав правду у вічі, за що й отримував непереливки. Звісно, лише до того моменту, поки старший брат не дізнавався про це й — витончено й беззаперечно ввічливо — не пояснював кривднику, що зіпсує йому життя суто в рамках закону, але так, що той сам приповзе на колінах перепрошувати.

Аділь сотню разів намагався втлумачити брату, що той має приділяти більше часу читанню, дипломатії, манерам й розвитку магії. Вемунд віджартовувався, що роль мізків в їхній родині дісталася Аділю, а він краще працюватиме м’язами. 

Родині…

Вони справді були родиною, хоча й дивнуватою: колишній загарбник-регент, колишня наложниця-імператриця, колишній нащадок трону. З переліку вибивався лише Вемунд, адже він був суто «теперішнім»: народженим вже після закінчення війн, заколотів та перерозподілу влади. Та саме цю родину Аділь хотів би зберегти попри все. Свою родину він був готовий захищати.

Наприклад тим, що не буде дратувати жителів Недоре згадкою про своє існування.