Чисте небо

Бувають дні, коли війна здається рутиною, а бувають такі, коли штаб бригади вирішує, що твоє життя надто спокійне. Того ранку нас із Кумом викликав до себе Ротний. Ми йшли до його підвалу без жодних передчуттів, дорогою обговорюючи, де б роздобути нормальної кави.

Ротний сидів за столом, обкладений картами і рапортами. Він підняв на нас очі, і в його погляді читалася суміш втоми та якогось батьківського співчуття.

– Куме. Рексе, – Ротний важко зітхнув. – У мене для вас новина. Така, що навіть не знаю, чи вітати вас, чи наливати не чокаючись. 

– Командире, не томіть, – Кум насторожено підкрутив свій розкішний козацький вус. – Що сталося? Старшина знову згубив ключі від складу з тушонкою? Чи Студент ПТУР у туалет впустив? 

– Гірше, Куме. Прийшла директива з бригади. Вас двох переводять. У зенітно-ракетний взвод. З завтрашнього дня ви – еліта ППО. Будете ловити “Шахеди”, ракети, і, якщо Боженька дасть, ворожу авіацію.

Кум кліпнув очима. Раз. Другий. Здавалося, його процесор тимчасово завис. 

– Пане капітане... – Кум видав нервовий смішок. – Я піхотинець. Моя стихія – багнюка, окопи і лопата! Найвище, що я в житті збивав – це яблука з сусідської яблуні в дитинстві! Яке ППО?! Та я ті зенітки бачив тільки у відеоіграх, в які мій малий грає! 

– Наказ комбрига, сержанте, – розвів руками Ротний. – Кажуть, у вас результативність висока, нестандартне мислення, а головне – ви своїми “ініціативами” тут вже всім очі намуляли. От вас і відправляють ближче до неба. Завтра з речами на вихід.

Ми вийшли з підвалу. Сонце світило, десь гупала арта, а ми стояли, не знаючи, як реагувати. Хотілося крізь землю провалитися, аби тільки не вилазити з нашого рідного піхотного болота. Наша рота була нашою сім'єю. Ми мовчали хвилин десять. Потім Кум дістав сигарету, прикурив, глибоко затягнувся і різко видихнув.

– Значить так, Рексе. Двічі не вмирати, а один раз – ще треба заслужити. Наказ є наказ. Але піти просто так, по-англійськи, ми не маємо права. Ми мусимо зробити цій банді такі “проводи”, щоб вони нас до кінця війни згадували! Заводь пікап, їдемо до торгашів!

Ми чкурнули в найближче тилове село. Вигребли в місцевому магазинчику все найкраще: відра з маринованим м'ясом, кілограми сосисок, кілька упаковок коли і ще дещо з-під прилавка для душі. Повернувшись у розташування, Кум одразу включив режим полководця. Про перевід – ані пари з вуст.

– Студенте! Дядя Вася! – гаркнув Кум на весь двір. – Відставити колупання в телефонах! Тягніть мангал! Вася, якщо ти ці дрова не розпалиш за п'ять хвилин, я тебе самого замість дров покладу! 

– Та вони ж сирі, Куме! Воно димить, як підбитий кацапський танк! – бідкався дядя Вася, розмахуючи картонкою над мангалом. 

– То дихай на них своєю пролетарською любов'ю, Вася! – відрізав Кум і повернувся до Старшини. 

– Старшина! Відклади свої відомості. Збирай всю нашу орду. Всіх, хто вільний від нарядів. Скажи, що сьогодні в нас м'ясний безліміт від сержанта. Хто не прийде – запишу в дезертири! 

Я тим часом нанизував м'ясо на шампури, а Кум розставляв нарізку, керуючи процесом так, ніби це була підготовка до масштабного контрнаступу.

У підвалі під колишньою сільрадою ми накрили стіл з ящиків та дощок. Туди набилися всі залишки нашої роти. Людей було як шпротів у банці. Запах смаженого шашлику стояв такий, що слина котилася навіть у мишей у кутках. Всі жартували, травили байки, атмосфера була максимально теплою. Але ніхто не торкався їжі без команди Кума.

Аж раптом двері відчинилися, і до підвалу увійшов Ротний. Він був без звичної посмішки, мовчазний, з важким поглядом. Він сів на вільний ящик у кутку. Хтось спробував пожартувати про чергову перевірку, але Ротний навіть не кліпнув. Обстановка миттєво стала напруженою. Всі відчули, що в повітрі запахло чимось лихим. Розмови стихли.

І тут у двері ввалився Кум. У руках він тримав велику тарілку з гарячим, димлячим шашликом. Побачивши мертву тишу і десятки напружених очей, Кум розплився у широкій посмішці: 

– Кого хоронимо, браття? Чого лиця такі, ніби вам премію скасували?

Ніхто не засміявся. Всі просто дивилися на нього. Кум поставив м'ясо на стіл, витер руки об штани, поправив фліску і обвів поглядом кожного, хто був у підвалі. 

– Браття мої... – голос Кума став незвично тихим і серйозним. – Я зібрав вас тут не просто так. Командування бригади в своїй нескінченній мудрості вирішило, що нам з Рексом піхотної землі вже мало. З завтрашнього дня нас переводять у зенітники. Ми йдемо в ППО.

У підвалі повисла така тиша, що було чути, як потріскує вугілля в мангалі надворі. Хтось опустив очі. Студент нервово почав колупати стіл. Дядя Вася різко відвернувся до стіни і нібито почав протирати очі від “диму”. 

– Я хочу сказати вам усім дякую, – продовжив Кум. – Студенте, хто тепер буде їсти твої тактичні хот-доги, від яких печія три дні? Вася, хто буде лагодити ті китайські генератори, які ти вічно ламаєш? Старшина... ти нарешті позбудешся свого найбільшого головного болю, бо ніхто більше не буде викрадати в тебе згущонку серед ночі. Ми стільки з вами пройшли, що того вистачить на три життя і один голлівудський блокбастер. 

– Куме... – хрипло видав Старшина, стискаючи в руці пластиковий стаканчик. – З такою новиною мені кусок того м'яса поперек горла стане.

Ніхто навіть не посміхнувся. Кум витримав паузу. Його очі злегка заблищали, але він швидко взяв себе в руки, вдарив кулаком по столу і видав: 

– Відставити соплі! Бажання переводитися в мене нема, як і в Рекса. Але наказ є наказ. Ми йдемо до неба. Але запам'ятайте одну річ, піхота. Де б ми не були, на яких би модних радарах не сиділи, які б ракети не запускали... Наші серця назавжди залишаться тут. У цій багнюці, у цих окопах, із вами. І якщо якась крилата нечисть спробує впасти на ваші голови – знайте, що там, нагорі, вартові небес мають розкішні вуса і дуже злі наміри!

Підвал вибухнув оплесками, криками і обіймами. М'ясо таки не стало поперек горла, а імпровізовані проводи затягнулися далеко за північ.