Тактична дефекація

Коли до нашого батальйону прикомандирували цілу танкову роту, піхота видихнула з полегшенням. За спиною відразу ніби виросла бетонна стіна. Але танки самі по собі не стріляють – їм треба правильно обрати вогневі позиції, щоб і ворога діставати, і самим під ПТУРи та дрони не підставитися.

Для цього делікатного завдання до нас на КСП батальйону прибув сам комбат танкістів – кремезний майор із обвітреним обличчям, який, здавалося, сам був витесаний із танкової броні. Нас із Кумом викликав наш Комбат. Заходимо в бліндаж. Дим стоїть коромислом, на столі розкладені карти. 

– Сержанте, – звернувся наш Комбат до Кума. – Це майор, командир наших “залізних братів”. Береш Рекса, береш пікап і везеш майора на наш передній край. Покажеш йому всі стежки, всі висоти і посадки. Він має подивитися на рельєф і вирішити, звідки його “мішки з тротилом” будуть найефективніше працювати. 

– Зрозумів, пане командире. Зробимо екскурсію по вищому розряду, – козизрнув Кум, поправляючи свої розкішні вуса. – Ол-інклюзив: болото, комарі і мінні поля в подарунок.

Виходимо на двір. Я заводжу наш пікап. Майор-танкіст, спокійно покурюючи, відчиняє пасажирські двері і збирається сідати в салон, маючи на голові лише флісову шапочку. Кум миттєво матеріалізувався біля нього, поклавши руку на дверцята. 

– Пане майоре, я страшенно перепрошую, – Кум зробив максимально дипломатичне обличчя. – Я розумію, що ви звикли їздити всередині сорока тонн сталі, де каска потрібна хіба що для того, щоб лоба об приціл не розбити. Але ви зараз у піхоті. А в нас тут броня – це міліметр китайського металу на дверях пікапа. І уламкам абсолютно плювати на ваші зірочки на погонах. Будьте ласкаві, надягніть шолом. 

Я напружився. Сержант робить зауваження чужому комбату – це лотерея. Але майор виявився мужиком адекватним. Він на секунду завмер, подивився на Кума, потім посміхнувся, зняв шапочку і дістав з рюкзака свій кевлар. 

– Слухаюсь, пане сержант, – серйозно відповів він. – Дякую. Одразу видно, що піхота в нас бита і грамотна. Поїхали.

По дорозі ми заскочили в сусіднє село і підібрали ротного тієї самої танкової роти. Їдемо вчотирьох. Доїхали до передостанньої посадки. Далі дорога прострілювалася так, що навіть миші там перебігали короткими перебіжками. Я заглушив двигун. Кум виліз із машини, дістав із багажника свою улюблену помпову рушницю, яку тягав спеціально для боротьби з ворожими дронами, клацнув затвором і обвів присутніх суворим поглядом. 

– Значить так, панове танкісти. Елітарна частина туру завершена. Далі – ніжками. Йдемо слід у слід. Дистанція п'ять метрів. І головне – очі в небо! Тут дронів літає більше, ніж мух над сільським туалетом. Почули дзижчання – падаєте в кущі і зливаєтесь із флорою. Питання є? Питань нема. За мною!

Пів дня ми лазили по таких хащах і балках, куди навіть сонце зазирало з острахом. Танкісти виявилися профі: вони радилися, сперечалися, заміряли кути, тикали пальцями в планшети, обираючи сектори обстрілу. Ми з Кумом тим часом працювали радарами – крутили головами на всі 360 градусів і до болю у вухах слухали небо. Завдання виконали. Почали висуватися назад до пікапа.

І тут на півдорозі комбат танкістів раптом зупиняється. Обличчя в нього стає дуже зосередженим. 

– Хлопці... – тихо каже він. – Привал. Мені треба терміново вирішити одне стратегічне біологічне питання. По-великому. 

А ми якраз ішли через ту частину посадки, яка була абсолютно дикою – ні траншей, ні бліндажів, лише повалені дерева, кущі та старі вирви від снарядів. Кум миттєво включив у собі професора військово-польової гастроентерології. 

– Так, пане майоре, діяти треба грамотно, – Кум почав водити рукою, показуючи сектори. – Під те дерево не йдіть, там "пелюстки" можуть бути. У вирву не сідайте, вона свіжа, може смердіти фосфором. О! Бачите он той повалений ясен із густими гілками? Там ідеальний рельєф. Зі сходу ви прикриті стовбуром від вітру і осколків. Зверху крона дає захист з неба. Вітер західний, отже, акустичний і біологічний демаскуючий ефект піде в бік кацапів. Прошу займати позицію!

Майор з повагою кивнув, віддав свій автомат ротному, взяв пачку вологих серветок і зник за поваленим ясеном.

Ми втрьох лишилися на стежці, контролюючи периметр. І тут, буквально через хвилину, небо над нами розірвало мерзенне, високе дзижчання. 

– Повітря! – гаркнув Кум. Над посадкою, прямо над нашими головами, на низькій висоті зайшли два FPV-дрони.

Ми втрьох – я, Кум і танковий ротний – щучкою розлетілися в різні боки, як кеглі у боулінгу. Я впав обличчям у якусь колючу ожину. Кум залетів у кущ глоду, виставивши свою помпу в небо. Ротний взагалі зарився в листя, як партизан. Серце калатало так, що віддавало в землю. Дрони зробили одне коло. Потім друге. Вони явно щось шукали. Зависли прямо над тією зоною, де ми впали. Я вже подумки попрощався із зарплатою і життям. Але тут пташки зробили різкий віраж і з мерзким писком полетіли далі в бік наших тилів. Ми пролежали в багнюці ще хвилини три, поки звук не зник остаточно.

Повільно, кряхтячи і матюкаючись, ми почали виповзати на стежку. Я випльовував землю, Кум витягав колючки з рукавів, ротний танкістів обтрушував шолом. І тут з-за поваленого ясена, натягуючи штани і застібаючи ремінь, виходить комбат. Обличчя в нього розслаблене, сяє внутрішнім умиротворенням. Він потягується, глибоко вдихає повітря і бачить нашу мальовничу трійцю – брудних, поцарапаних, блідих, з автоматами і помпою, направленими в усі боки.

– О, а ви чого в багнюці купалися? – щиро здивувався майор. – Нормально ж ішли. 

Кум повільно опустив свою рушницю. Сплюнув багнюку, витер брудні вуса і, дивлячись на задоволеного комбата, видав:

– Та літало тут двоє... шукали щось. Я вам так скажу, пане майоре... Не знаю, як ви там за тим ясеном... А ми тут втрьох ледь не обісралися!

Танкісти зареготали так, що з дерев посипалося сухе листя. Напруга спала, ми добігли до машини і без пригод повернулися на базу.