Експедитори

Фронт тримається на трьох китах: піхотній впертості, чорному гуморі та волонтерських пікапах. Наша стара елька, яку ми лагідно називали “Франкенштейном”, остаточно віддала Богу свою душу десь під посадкою, тому звістка про те, що волонтери пригнали нам у тиловий штаб бригади свіжого пікапа, пролунала як гімн перемоги.

Залишалася одна дрібниця – вирватися з позицій і забрати машину.

Зранку Кум, начистивши берці і розчесавши свої розкішні козацькі вуса, пішов штурмувати підвал Ротного. Я стояв під дверима і слухав. 

– Пане капітане! – бадьоро почав Кум. – Дозвольте відбути в тил. Там наша “ластівка” приїхала. Треба забрати, бо тиловики на неї вже оком накинули, розберуть на запчастини ще до вечора! 

– Відставити, сержанте! – відрізав Ротний. – У нас людей не вистачає, позиції треба укріплювати, а ти на променад зібрався. Хай зампотех привезе!

Кум зробив театральну паузу, а потім застосував свій фірмовий заборонений прийом фронтової дипломатії – шантаж, змішаний із підкупом. 

– Командире... Ви ж знаєте нашого зампотеха. Він поки доїде, збере всі пеньки і два рази в кювет злетить. А волонтери шепнули, що там у кузові ще й “мавік” з тепловізором передали... Якраз би вам на КСП ідеально підійшов, щоб за флангами дивитися. А якщо поїде зампотех – “мавік” осяде в штабі батальйону. І ще... пам'ятаєте, як приїжджала перевірка, і хтось дуже вчасно заховав ваш трофейний кулемет? 

За дверима запанувала тиша. Потім почулося важке зітхання Ротного. 

– До вечора щоб були. І “мавік” одразу мені на стіл. Зникніть з очей моїх!

Добиратися до штабу бригади вирішили “на хвості” у нашого медика, Дока, який саме віз “трьохсотих” і хворих до медпункту. Коли Док відкрив бокові двері свого побитого життям і осколками буса, ми з Кумом завмерли. Це був не евак, а філія інфекційного відділення і кунсткамери водночас. На першому сидінні сидів боєць і кашляв так, що здавалося, ніби в нього всередині працює перфоратор, а з розгрузки від вібрації випадають запасні магазини. Поруч сидів хлопець кольору свіжоскошеної трави – зелений і сумний. Він тримався за живіт і стогнав. 

– Цей третій день із кущів не вилазить, – меланхолійно пояснив Док. – Бойова срачка – дрисня в Техасі. Зжер якусь тушонку невідомого походження. 

А в самому кутку сидів здоровезний кулеметник і тримав перед собою руку. Його вказівний палець розпух до розмірів докторської ковбаси і нагадував окремий живий організм.

– Рексе, – прошепотів Кум, закриваючи ніс бафом. – Дихай тільки в мій бік. І нічого руками не чіпай. 

Ми забилися в куток. 

– Гей, піхота! – крикнув Кум зеленому бійцеві. – Ти тільки клапан тримай! Бо якщо ти тут зірвеш чеку, я тебе прямо на ходу через вікно десантую!

До штабу бригади ми доїхали без біологічних катастроф. Попрощалися з Доком і його “летючим голландцем” та пішли шукати волонтерів. Знайшли ми їх за польовою кухнею. Двоє хлопців мирно хропли в затінку під розлогою яблунею. А поруч стояла вона. Матово-зелена, на зубатій болотній гумі, красуня-L200. Кузов був забитий під зав'язку: якісь сумки, два новенькі генератори, маскувальні сітки і штук п'ять червоних пластикових каністр.

Кум аж засяяв. Він погладив капот, як шию коханої жінки. 

– Рексе, ти бачиш це?! – Кум потирав руки. – Ми багаті! Це все нам! Генератори заберемо в бліндаж, каністри з паливом – це взагалі скарб!

Тут один із волонтерів прокинувся, потягнувся і, побачивши нас, радісно махнув рукою. 

– О, ви ті самі Кум і Рекс? Слава Богу! Мужики, тримайте ключі від пікапа. Він ваш. 

– Дякуємо, братику! – Кум поліз обійматися. – А що там у кузові? Ми зараз усе швиденько “облікуємо”! 

– Е ні, дядьку, – волонтер винувато посміхнувся. – Пікап ваш. А от генератори – це для мінометників. Сітки – для розвідки. Сумки – для другого батальйону. Нам комбриг заборонив їхати ближче до “нуля”, сказав залишатися в тилу. Тому ви, якщо вже машина ваша, маєте це все розвезти по позиціях. Ви ж місцеві, дорогу знаєте.

Обличчя Кума змінилося. Від радості не лишилося й сліду. 

– Тобто... Я приїхав за машиною, а отримав роботу кур'єра “Глово” в зоні бойових дій?! – обурився Кум. – Хлопці, це час! У мене Ротний там рве і мече! 

Але подивившись на новеньку гуму і блискучі диски, Кум здався. 

– Добре. Зробимо. Давай документи.

Ми потисли руки. Я сів за кермо, повернув ключ. Двигун замурчав як великий кіт. Але мій погляд впав на панель приладів. Загорілася жовта лампочка. Бак був сухий, як горло зранку після свята. Стрілка лежала на глухому нулі. 

– Куме, приїхали. Пального катма. До позицій не дотягнемо. 

– Та не кіпішуй, – Кум махнув рукою. – У нас же в кузові ціла батарея каністр! Зараз заллємо! 

Кум вискочив, схопив червону каністру, відкрутив кришку і понюхав. Його розкішні вуса сумно опустилися. 

– Рексе... Це 95-й бензин. Для генераторів. А наша “ластівка” їсть дизель.

Ситуація вимагала нестандартних рішень. Кум озирнувся і побачив метрах у ста від нас цистерни служби ПММ (паливно-мастильних матеріалів). 

– Ми ж у лігві тиловиків! Зараз позичимо соляри у держави. Пішли.

Начальник ПММ – лисий, огрядний капітан із червоним обличчям – сидів на розкладному стільчику біля своєї цистерни і пив каву. 

– Бажаю здоров'я! – Кум увімкнув максимальну привітність. – Пане капітане, виручайте братів-піхотинців. Волонтери машину пригнали, а бак сухий. Накапайте літрів двадцять солярочки, ми ж свої!

Капітан зміряв нас поглядом, відсьорбнув кави і скривився. 

– Машина на обліку в частині стоїть? Номери чорні військові є? Акт прийому-передачі підписаний? 

– Та які номери, вона півгодини як приїхала! Ми її тільки на облік ставити будемо! Нам би доїхати! 

– Не положено! – відрізав лисий капітан. – Немає на обліку – немає пального. Державне майно. Йдіть шукайте на заправках!

Кум потемнів. Його очі звузилися, а вуса ніби настовбурчилися. Він зробив крок до капітана, навис над ним і тихо, дуже проникливо почав свою “дипломатію”: