Чорний квиток

Відпустка на війні – це як міраж у пустелі. Всі про неї чули, дехто навіть бачив, але коли ти до неї наближаєшся, вона часто розчиняється в повітрі через наказ про скасування. Проте цього разу зірки зійшлися. Кум написав рапорт, Комбат, змахнувши скупу чоловічу сльозу радості від того, що хоч пару тижнів не бачитиме цього вусатого генератора проблем, поставив свій підпис.

Залишалася остання, але найстрашніша лінія оборони – стройова частина. План був ідеальний: Кум уже притягнув до штабу свої баули, квитки на потяг додому гріли душу в додатку на телефоні. Ми мали заскочити в стройову, вписати Кума в наказ, швиденько роздрукувати відпускний квиток, шльопнути печатку, закинути речі на “Нову пошту”, щоб він не плутався з ними по вагонах, і з вітерцем долетіти до вокзалу.

Заходимо в кабінет. За столом, оточена стосами паперів, сиділа богиня бюрократії – діловод Клавдія Петрівна. Жіночка років п'ятдесяти, з яскраво-рудою, наче свіжий вибух, зачіскою і фіолетовою помадою на губах, яка робила її схожою на дуже сувору жрицю.

– Пані Клавдіє, сонце нашого батальйону! – Кум увімкнув режим максимальної дипломатії, поклавши на стіл шоколадку. – Ось дані. Потяг за чотири години. Зробіть диво, благаю, бо в мене вже дружина вдома борщ варить! 

Клавдія Петрівна поправила окуляри, зважила шоколадку в руці і прихильно кивнула: 

– Не кіпішуй, сержанте. Зараз віб'ю в базу, видрукую наказ і збігаю до Комбата на підпис. Почекайте на дворі, не дихайте мені тут перегаром.

Ми слухняно вийшли. Сіли на лавочку, закурили. Погода чудова, пташки співають, Кум аж світиться від щастя. Минає десять хвилин. Двадцять. Тридцять. Сорок. 

– Вона там що, цей наказ від руки готичним шрифтом виводить? – не витримав Кум, гасячи четверту сигарету. – Пішли глянемо.

Заходимо. Клавдія Петрівна нервово клацає мишкою, а перед нею мовчить величезна офісна машина для друку марки “Коніка”, розміром з невеликий холодильник. 

– Не друкує, зараза японська! – бідкалася діловодиня. – Вже й перезавантажувала, і по кришці гладила. Зажувало щось, чи фарба не йде. 

Кум мовчки відсторонив Клавдію Петрівну. Присів біля цього велетенського принтера, як бувалий тракторист біля Т-150. Примружив око, відкинув передню панель. Засунув туди свої ручища і, не мовивши ні слова, витягнув здоровезний блок: картридж разом із бункером для тонера. Підняв цю конструкцію над столом і зі словами “Техніка любить ласку і змазку” – ГУП! ГУП! – два рази від душі приклав об стільницю. Потім акуратно вставив назад і закрив кришку. Машина загула, щось там хруснуло, і – о диво! – з лотка виповз ідеально надрукований аркуш. Клавдія Петрівна аж зашарілася від такого прояву грубої чоловічої сили. 

– Ой, Куме, та ви в нас майстер на всі руки! Дякую! Все, я до Комбата! – вона вхопила папірець і випурхнула з кабінету.

Ми знову вийшли на перекур. Хвилин за двадцять діловодиня, захекана, але щаслива, повернулася з підписом. 

– Так! – скомандувала вона. – Куме, зараз друкую відпускний, ставлю мастику, і уматуйте звідси на свою “Укрзалізницю”! 

Ми лишилися під дверима. Кум уже подумки був удома.

Минуло п'ятнадцять хвилин. Потім двадцять п'ять. На тридцятій Кум почав нагадувати тигра в клітці. Він нервово ходив туди-сюди, стискав кулаки і безперервно дивився на годинник. 

– Рексе, це торба... – бубонів він. – Мій потяг! Він же не буде чекати, поки ця руда фурія печатку знайде! А наступний рейс аж через добу! Я її зараз сам роздрукую!

Ми вриваємося в кабінет і... завмираємо на порозі. У кімнаті стояв густий, чорний, як донбаська ніч, туман. Стіл був чорним. Папери були чорними. А за столом сиділа Клавдія Петрівна. Абсолютно, тотально чорна. Її руда зачіска стала вугільною, на обличчі лише блимали білі білки очей та світилася фіолетова помада. 

– Що тут, курва, сталося?! – оторопів Кум.

Клавдія Петрівна кліпнула білими очима і ледь не плачучи видала: 

– Куме... Воно знову не друкувало. А я ж бачила, як ви його ремонтували! Я вирішила за вашим прикладом... дістала бункер і гупнула ним об стіл! 

– Ви що дістали?! – Кум підскочив до принтера. – Петрівно, бляха-муха! Я діставав усе разом! А ви дістали ТІЛЬКИ бункер! Картридж лишився всередині! Ви гупнули відкритим резервуаром, де кілограм дрібного порошку!

Я не витримав. Подивився на цю фіолетовогубу шахтарку в хмарі тонера і заіржав так, що аж зігнувся навпіл. А Кум закипів. Рахунок ішов на хвилини. Він, засукавши рукави чистої фліски, в якій збирався їхати додому, пірнув у надра "Коніки". Звідти лунали страшні прокльони, брязкіт пластику і слова, яких немає в жодному словнику. Кум вимазався як кочегар. Його розкішні вуса стали чорними, ніби він їх пофарбував гуталіном, руки були по лікоть у тонері. Але магія Кума спрацювала. Щось там зійшлося в пазах, принтер жалібно пискнув і виплюнув відпускний квиток – щоправда, трохи сіруватий по краях, але цілком легітимний.

– Печатку!! – гаркнув Кум, вихоплюючи папір. 

Чорна Клавдія Петрівна тремтячою рукою шльопнула синю печатку на сірий папір.

Ми вилетіли зі штабу як на пожежу. Митися не було ні часу, ні можливості – вода б тільки розмазала той тонер. Кум закинув баули в кузов пікапа, стрибнув на пасажирське сидіння і махнув рукою: 

– Рексе, газуй! “Нову пошту” відміняємо, попру все з собою!

Ми летіли трасою мовчки. Я тиснув педаль у підлогу, періодично поглядаючи на Кума. Він сидів чорний, як демон помсти, з його вус сипалася дрібна сажа, але в очах горів цілеспрямований вогник людини, яка прорвала останню лінію оборони. Я не міг стримати посмішки.

Кум опустив вікно, прикурив сигарету чорними пальцями, глибоко затягнувся, випускаючи дим у суміші з залишками тонера, і видав свій філософський умовивід:

– От знаєш, Рексе... На нулі все просто і зрозуміло. Є ворог, є ти, є автомат. Там смерть літає швидко, але принаймні чесно. А от штабна бюрократія – це зброя масового ураження, яка діє підступно. Найстрашніша перешкода між солдатом і його домом – це не мінні поля, а діловод з ініціативою та принтер, в якому закінчилася фарба. Війна вчить нас ремонтувати все за допомогою грубої сили і такої-то матері. Але біда в тому, що діловоди думають, ніби цей метод універсальний. Не знаєш, як працює – не гупай, бо будеш виглядати, як дурень у сажі. Але нічого... – Кум посміхнувся білими зубами на чорному обличчі. – Дружина побачить, якою ціною я цю відпустку здобув – точно подвійну порцію борщу насипле. Газуй, Рексе, бо мій “дембельський” потяг уже гудить!