Загублений Старшина

Фронтова логістика – це окремий вид мистецтва, особливо коли на відділення “Нової Пошти” в найближчому тиловому місті приїжджає відразу пів тонни волонтерської допомоги.

Того ранку біля нашого бліндажа пахло кавою і зрадою. Старшина, нервово погладжуючи свою неголену щелепу, гіпнотизував поглядом Кума, який якраз чистив зброю. 

– Куме... Справа є державна, – обережно почав Старшина, підсовуючи Кумові банку згущонки як хабар. – На пошту приїхали генератори, маскувальні сітки, гума на пікап, якісь там сухпайки для Студента і ще три ящики невідомо чого. Я сам це не витягну. Мені потрібні вантажники. Елітні. Тобто ви всі. 

– “Всі” – це хто? – примружився Кум, ховаючи згущонку в розгрузку. 

– Ти, Рекс, дядя Вася, Студент... і Святого треба взяти, бо там ще ящик окопних свічок від парафії. 

– Шестеро рил на один пікап? Та ми ж за 50 кілометрів один одного з'їмо! – обурився Кум. – І головне: Ротний нас такою шоблою в житті не відпустить. Скаже, що ми оголяємо фланги. 

– Так ти ж у нас дипломат! – Старшина поплескав Кума по плечу. – Ти ж можеш і мертвого вмовити іти в наступ. Іди проси. А я тобі нові берці зі складу нарішаю.

Слово “берці” стало тригером. Кум зітхнув, одягнув каску для солідності і попрямував на КСП до Ротного. Я пішов слідом, як свідок і моральна підтримка. Ротний саме пив чай, коли ми завалилися в підвал. 

– Пане капітане, дозвольте звернутися! – гаркнув Кум. – Прошу добро на тактичний логістичний рейд до міста! Склад групи – шість осіб. 

Ротний поперхнувся чаєм і підняв на нас червоні очі: 

– Ви що, здуріли, сержанти?! Шість чоловік! Хто воювати буде? Миші?! Я вас двох ледве відпускаю, а ви цирк-шапіто зібралися вивозити! Відмовлено!

Кум зробив крок вперед і включив свою фірмову залізобетонну аргументацію: 

– Пане командире, це не поїздка за пивом, це стратегічна необхідність! Розкладаю по поличках. Старшина їде, бо він матеріально-відповідальне лице, без його підпису нам навіть скотч не дадуть. Я їду як командир групи і гарант дисципліни. Рекс – водій-ас, без нього ми в стовп в'їдемо. Дядя Вася конче потрібен, щоб на місці перевірити, чи генератори робочі, бо він у нас єдиний інженер від Бога. Студент їде як чорноробоча сила, бо в нього спина молода, хай ящики тягає. А Святий... Святий забезпечує духовне прикриття від ВСП на блокпостах! 

Ротний потер обличчя руками. Він розумів, що сперечатися з Кумом – це як плювати проти вітру. 

– Забирайтеся... – простогнав Ротний. – Але якщо до вечора не повернетеся повним складом – я вас усіх запишу в дезертири і подам у розшук!

Виїзд нагадував пакування шпротів у банку. Пікап був стандартним, п'ятимісним. Я за кермом, Кум поруч, як навігатор. А от ззаду... Ззаду почався тетріс. Старшина, дядя Вася, Студент і Святий спробували всістися на один диван. 

– Вася, прибери свій лікоть мені з ребра! – репетував Старшина. – А куди я його діну?! У мене на колінах Студент сидить! – відбивався дядя Вася. 

– Панове, давайте жити в мирі, Господь терпів і нам велів, – смиренно прохрипів Святий, якого притиснули обличчям прямо до бокового скла, через що він нагадував рибу в акваріумі. 

– Піхота, відставити ниття! – скомандував Кум спереду. – Уявіть, що це тренування з окопного згуртування. Дихати по черзі: парні номери вдихають, непарні видихають. Рексе, газ у підлогу!

П'ятдесят кілометрів ми їхали під звуки матюків Старшини, молитов Святого і хрускоту чіпсів, які примудрявся жувати Студент навіть у стані компресії. У місті ми виконали задачу. Забили кузов ящиками і гумою так, що машина “сіла” на задні колеса. Кум із криками і свистом, як пастух отару, ледве позбирав нашу трупу по місту: Студента відтягнув від кав'ярні, дядю Васю – від розкладки з інструментами, а Святого довелося кликати з місцевої масажки.

Тільки-но ми вирвалися на трасу і відчули полегшення, як з заднього сидіння пролунав тривожний бас Старшини: 

– Рексе... Гальмуй біля найближчої заправки. Біологічна тривога. Клапан рве. 

– О, і мені зупиніть! – підхопив Студент. – Я бачив рекламу, там хот-доги з сирною сосискою і кола! Я ж помру з голоду! 

Кум закотив очі: 

– Дитячий садок “Сонечко”, а не підрозділ. Рексе, звертай на WOG. Три хвилини на піт-стоп. Старшина – скидає баласт, Студент – бере свою хімічну сосиску, і по конях!

Ми зупинилися. Старшина кулею вилетів у бік вбиральні, Студент побіг до каси. Я пішов перевірити тиск у шинах, Кум стояв біля капота і курив. За п'ять хвилин Студент примчав з повним ротом і двома хот-догами в руках, застрибнув на заднє сидіння і промимрив: 

– Фсе, я на міфці! 

– По конях! – махнув рукою Кум. 

Я стрибнув за кермо, вдарив по газах, і ми помчали на базу.

Проїхали ми кілометрів п'ять чи шість. Грало радіо. Кум відкинувся на сидінні і ліниво запитав у простір: 

– Старшина, а що там у тих трьох ящиках без маркування? Волонтери не казали? 

Ззаду повисла тиша. Чути було тільки, як Студент плямкає хот-догом. 

– Старшина, ти що, оглух? Чи спиш? – Кум обернувся назад. І тут його обличчя витягнулося. – Рексе... – сіплим голосом сказав Кум. – А де це Старшина? 

Я глянув у дзеркало заднього виду. На сидінні сиділи розслаблений дядя Вася, Святий, який щось читав з телефону, і Студент. Четвертого не було.

– Студенте!!! Твою ж дивізію!!! – заревів Кум так, що пікап ледь не злетів у кювет. – Де Старшина?! 

Студент ледь не вдавився сосискою: 

– А... я думав, він спереду сів... або в кузов заліз, до генераторів, щоб просторіше було... 

– Який спереду?! Який кузов?! Ми головного логіста роти на заправці забули!!! – Кум схопився за голову. – Якщо його там ВСП прийме без документів, нас Ротний на ремені пустить! Рексе, розвертай цю консервну банку!!!

Я вдарив по гальмах, шини завищали. Пікап розвернувся через суцільну лінію, і ми полетіли назад так, ніби нас наздоганяла ракета.