Ромео з бліндажа

Наш бойовий пес Сірко зазвичай був взірцем військової дисципліни. Він чудово розрізняв виходи і прильоти, вмів тактично ховатися від начальства і ніколи не крав тушонку без дозволу. Але одного тижня його ніби підмінили.

Все почалося з дрібного саботажу. Спочатку він поцупив мій лівий гумовий тапок і закопав його десь біля польової кухні. Потім, коли Старшина пішов до літнього душу змити з себе пил доріг, Сірко нахабно вкрав з пенька його рушник і ганяв з ним по посадці, поки Старшина, прикриваючись тазиком, волав прокуреним басом проповіді про собачу карму. Далі – гірше. Апетит Сірка нагадував синусоїду: то він міг зжерти подвійну порцію каші з м'ясом і ще зазирати нам до рота, то цілу добу взагалі відвертав морду від найкращого шматка ковбаси. Він гавкав на порожні кущі, скавулів на вітер і поводився так, ніби побачив привидів усіх немитих кацапів.

Апогей настав під час нічного чергування Кума на КСП. Була глибока, напружена ніч. Кум сидів у навушниках, намагаючись крізь тріск ефіру виловити перехоплення ворожих переговорів. І тут Сірко виліз на бруствер, підняв морду до повного місяця і видав таке тужливе, моторошне виття, що в сусідньому батальйоні, мабуть, почали хреститися. 

– Сірко, бляха-муха! – шипів Кум, стягуючи навушники. – Ти що, арту наводиш чи апокаліпсис віщуєш?! Я через тебе пропустив, куди їхня “беха” поїхала!

А наступного ранку Сірко враз захандрив. Зліг. Поклав гарячого носа на лапи, дивиться в одну точку скляними очима і мовчить. Не їсть, не хуліганить, лише інколи неохоче хлебче воду з обрізаної пластикової баклажки.

Кум забив на сполох. До консиліуму був негайно залучений Старшина. Вони вдвох схилилися над страждальцем, наче професори над унікальним пацієнтом. 

– Це ентерит, точно кажу, – авторитетно заявив Старшина, чухаючи потилицю. – Або зжер щось не те. Може, пластид проковтнув? 

– Який пластид, він що, термінатор? – відмахнувся Кум, активно гортаючи стрічку в телефоні. – От дивись, що в Тік-Тоці один собачий психолог каже. Це в нього ПТСР! Посттравматичний синдром від вибухів. Пишуть, що треба робити з ним дихальні вправи і заземлення! 

– Куме, яке заземлення, він і так на землі лежить! – обурився Старшина і дістав свій кнопковий телефон. – Зараз я дідові своєму наберу, він у селі все життя скотину тримав, він знає.

Після короткої консультації з дідом, Старшина повернувся з рецептом. 

– Значить так. Дід каже, що це може бути пристріт. Погана людина подивилася. Треба взяти сире яйце, влити туди столову ложку самогону і залити псу в горло. А лапи натерти часником, щоб злі духи відійшли. 

– Старшина, ти зовсім з глузду з'їхав?! – Кум аж підскочив. – Він бойовий собака, а не граф Дракула з алкогольною залежністю! Який часник?! Він нам потім дихне в бліндажі, ми ж самі відкинемося! Неси краще електронний градусник, будемо міряти температуру!

Спроба поміряти Сіркові температуру електронним градусником під пахвою (бо Кум категорично відмовився міряти її собаці традиційним ветеринарним способом) перетворилася на борцівський поєдинок. Сірко пручався, Кум матюкався, Старшина тримав собаку за задні лапи і читав “Отче наш”.

Цей цирк на дроті перервав Ротний, який зайшов у розташування перевірити журнали. Він мовчки подивився на Кума, який намагався засунути градусник під лапу змученому псу, на Старшину з сирим яйцем у руці і важко зітхнув. 

– Сержанте... – Ротний потер перенісся. – Припиніть знущатися з тварини. Кидайте його в пікап і дуйте в місто, у нормальну ветеринарну клініку. Поки ви його народною медициною в кому не ввігнали. Даю вам три години.

В місті клініка зустріла нас запахом хлорки, медикаментів і дорогих кормів. На тлі чистих кахельних стін ми з Кумом, у брудному пікселі і з броніками, виглядали як печерні люди, що притягнули до шамана пораненого мамонта. Ветеринар – спокійний чоловік у чистих окулярах – мовчки поклав Сірка на металевий стіл. Він світив йому в очі ліхтариком, мацав живіт, слухав серце фонендоскопом. Він робив це так довго і так зосереджено, що Кум почав втрачати залишки нервових клітин.

Нарешті лікар відійшов від столу, сів за свій комп'ютер і, не кажучи ні слова, почав щось повільно друкувати. У кабінеті повисла гробова тиша. Клац-клац-клац – стукали клавіші. Кум не витримав. Його прорвало. 

– Доку, не томіть! – Кум навис над столом, знявши кепку. – Кажіть як є, по-чоловічому. Що там? Рак? Він зжер батарею від Мавіка? Уламок в кишківнику?! Лікарю, якщо треба різати – ріжте! Ми скинемося ротою, оплатимо найкращий наркоз! Тільки не списуйте його, він же ж з нами з самого початку!

Лікар перестав друкувати. Він повільно підняв очі на зблідлого Кума, подивився на мене, потім перевів погляд на Сірка, який сумно зітхав на столі. Лікар посміхнувся. Зняв окуляри і спокійно відповів: 

– Сержанте, розслабтеся. Нічого йому різати не треба. Всі органи в ідеальному стані. Температура в нормі. 

– А чого ж він тоді вмирає і на місяць виє?! – не вгамовувався Кум. 

– Він не вмирає, – ветеринар тихо засміявся. – Весна надворі, хлопці. А у вашому селі біля позицій, судячи з усього, живе якась дуже приваблива молода сучка. І в неї зараз тічка. Ваш грізний бойовий пес просто закохався. Йому дівчинки хочеться, а не ваших консервів. От він і страждає від нерозділеного кохання та гормонального сплеску.

Ми з Кумом перезирнулися. Я ледь стримав сміх, дивлячись на те, як обличчя Кума змінює колір від блідого до густо-бурякового. 

– Тобто... – Кум закліпав очима. – Він мені весь мозок виніс, Старшині рушник вкрав, ми його ледь самогоном з яйцем не напоїли... а він просто бабу хоче?! 

– Саме так. Інстинкт, пане військовий. Зробимо йому заспокійливий укол, і через пару днів його попустить.

Ми їхали назад у мовчанні. Сірко, отримавши дозу заспокійливого, мирно спав на задньому сидінні, поклавши голову на мій рюкзак.

Кум крутив кермо, довго дивився на розбиту фронтову дорогу. Потім потягнувся за сигаретою, прикурив, глибоко затягнувся, випускаючи дим у відкрите вікно, і видав свій традиційний умовивід: