Мама

Фронтова рутина – це коли ти зранку радієш не сонцю, а тому, що привезли каву і поповнення. Щоправда, щодо поповнення радість завжди була дуже стриманою, бо після досвіду з тиловими аватарами ми з Кумом очікували чого завгодно.

Цього разу біля штабного бліндажа вишикувалися п'ятеро новобранців. Виглядали вони, як завжди, розгублено: форма ще не вигоріла, каски сидять криво, а в очах читається питання “де я і що я тут забув?”.

Кум, як головний сержантський інквізитор, вийшов до них із планшеткою в руках, заклав олівець за вухо і почав повільно походжати вздовж строю, скануючи кожного. Я стояв трохи збоку і мнув в пальцях сигарету.

– Бажаю здоров'я, панове прибульці! – привітно вишкірився Кум. – Я – Кум. Це – Рекс. Для вас ми відтепер батько, мати і свята інквізиція. Почнемо з процедури ініціації, тобто з роздачі позивних. Бо кричати в бою “ей, Василь Петрович, прикрий” – це довго і не по статуту.

Кум зупинився навпроти першого. Це був високий, худий як смерть хлопець в окулярах. 

– Ким в миру був? – спитав Кум. 

– Бухгалтером, пане сержант. 

– Прекрасно. Будеш “Дебет”. Тільки дивись, щоб у нас із тобою кредит з життям завжди сходився. Наступний!

Наступним стояв кремезний дядько з руками розміром як дві саперні лопати. 

– Трактористом був, – прогудів дядько, випереджаючи питання. 

– “Ламборгіні”, – миттєво охрестив його Кум. – Звучить солідно, по-натівськи.

Кум підійшов до третього. Це був міцний, жилавий хлопець із чорною як смола бородою, проникливим поглядом і яскраво вираженими кавказькими рисами обличчя. Він стояв абсолютно спокійно, на відміну від інших. Кум заглянув у список. 

– Мамакаєв... Ого. Чеченець? 

– Так точно! Етнічний! – спокійно відповів боєць без жодного акценту. 

– Наш чеченець чи з тих, що в Тік-Тоці світлофори розстрілюють? – примружився Кум. 

– Ваш. З Київщини призивався. Доброволець, – боєць ледь усміхнувся.

Кум почухав підборіддя, міркуючи. 

– Мамакаєв... Будеш – “Мама”. 

Чеченець трохи здивовано підняв брову. Ротний, який проходив повз, ледь не спіткнувся. 

– Куме, ну яка “Мама”? – не витримав я. – Ти подивись на нього. Дай йому позивний “Горець”, “Кавказ”, “Абрек”... 

– Рексе, ти стратегічно не мислиш! – підняв палець вгору Кум. – Ти тільки уяви цю картину. Ефір. Росіяни перехоплюють нашу рацію. А там звучить: “Мама викликає арту в квадрат такий-то!” або “Мама йде на штурм посадки, дайте вогню!”. Кацапи ж там збожеволіють від когнітивного дисонансу! Вони думатимуть, що в нас тут реально чиясь зла матір приїхала мститися з кулеметом! Все, затверджено. Позивний – “Мама”.

“Мама” лише спокійно кивнув. Здається, йому було абсолютно байдуже, як його називатимуть, аби дали зброю.

Далі за планом було знайомство з підрозділом і обов'язкові навчальні стрільби в найближчому яру. Нам треба було розуміти, кого куди ставити, і хто взагалі вміє тримати автомат не за дуло. Ми з Кумом облаштували імпровізований пункт боєпостачання на перекинутих ящиках з-під гранат. Сиділи, споряджали магазини, пили каву з термоса і працювали в режимі журі на шоу талантів.

Першим пішов стріляти Дебет. 

– Диви, диви, – коментував Кум, запиваючи кавою. – Бухгалтер наш стріляє так, ніби боїться, що з нього за кожен патрон із зарплати вирахують. Очі заплющує перед пострілом. Він не цілиться, він сподівається на теорію ймовірності! Треба його в тиловий дозор ставити, так всім спокійніше буде.

Потім пішов Ламборгіні. 

– Ну, цей автомат тримає, як вила на сінокосі. Нормально. Кучність стрільби – “у напрямку ворога”. Дамо йому кулемет, хай просто створює шумову завісу і давить масою.

Нарешті на рубіж вийшов Мама. Ми з Кумом перестали набивати патрони. Мамакаєв став у стійку так м'яко і природно, ніби народився з АК-74 в руках. Жодних зайвих рухів. Зняв із запобіжника. Вклався. Па-пах! Па-пах! Короткі, контрольовані двійки. Перенос вогню. Скидання порожнього магазину лівою рукою, швидке приєднання нового. Па-пах! Мішені лягали одна за одною з хірургічною точністю.

– Ого... – тихо протягнув Кум. – Рексе, це тобі не бухгалтер. Це якийсь Джон Уік з корінням в Грозному.

Мама закінчив вправу. Спокійно відімкнув магазин, пересмикнув затвор, зробив контрольний спуск. І тут почалося найцікавіше. Він не закинув автомат на плече, як роблять усі. Він дістав із кишені розгрузки якусь маленьку ганчірочку і почав дуже ретельно, методично витирати пістолетну рукоятку. Потім протер ствольну коробку, цівку і навіть кришку. Він робив це так зосереджено і звично, що в нас відвисли щелепи.

Кум випустив недопалок з рота прямо собі на штани, але навіть не помітив цього. Очі в нього стали розміром з п'ять копійок. 

– Рексе... – прошепотів Кум, хапаючи мене за лікоть. – Ти це бачиш? 

– Бачу. Зброю чистить хлопець. Любить чистоту. 

– Яку чистоту?! – Кум перейшов на істеричний шепіт. – Він відбитки пальців стирає!

Я придивився. І справді, рухи Мамакаєва були схожі не на чистку від нагару, а саме на знищення доказів. Він протер кожен елемент, якого торкався голими руками, потім акуратно сховав ганчірочку в кишеню і спокійним кроком попрямував до нас здавати пусті магазини.

Кум дивився на нього, як на привида. 

– Значить так, Рексе... – Кум нервово облизав губи. – Я зараз іду на КСП до діловода. Мені треба детально вивчити особову справу нашої Мами. Бо якщо він після кожного штурму посадки буде стирати відбитки з автомата, щоб ВСП не пришило йому “мокруху” на двох десятків орків, то я хочу знати, чим цей пацифіст займався до військкомату!

Ввечері ми сиділи біля буржуйки. Кум задумливо крутив у руках кружку з чаєм. Мама виявився абсолютно нормальним хлопцем, просто до війни працював в елітній службі інкасації і мав пунктик щодо ідеально сухої та чистої зброї, а ганчірочка була спеціальною, антиковзною. Але Кума було вже не зупинити.