Кум і Тонік

Війна – дама примхлива. Сьогодні ти думаєш, що міцно тримаєш передній край, а завтра, в ході інтенсивних бойових дій, лінія фронту так химерно вигинається, що твій “нуль” раптом стає правим флангом суміжників. Саме так сталося і з нами. Щоб запобігти можливому оточенню і не опинитися в тактичній “дупі”, командування віддало наказ негайно облаштувати нові позиції на три кілометри північніше від наших.

Комбат, мужик битий життям і осколками, чудово розумів: діяти треба швидко, тихо і грамотно. Тому він вирішив застосувати нашу найтяжчу, неконвенційну зброю – невичерпний будівельно-інженерний талант Кума.

Нас традиційно викликали на КСП батальйону. Тільки цього разу ескортував нас сам Ротний. Він ішов поруч і відчутно пітнів, бо до смерті не любив ходити з Кумом до начальства. Ротний був офіцером правильним, а от Кум – ефективним сержантом. Ротний ніколи не знав, що Кум утне в штабі і за що доведеться червоніти. Хоча, відверто кажучи, після кожного такого “червоніння” Комбат зазвичай тиснув Кумові руку. Але тривожність Ротного була хронічною – можливо, саме тому він так маніакально беріг наш особовий склад від катаклізмів долі.

Заходимо в підвал КСП. Накурено так, що сокиру можна вішати. Комбат схилився над роздрукованою картою, світячи на неї ліхтариком. 

– Значить так, орли, – похмуро почав Комбат. – Фланги сипляться. Треба вгризатися в землю ось тут, на висоті. Три кілометри на північ. 

– Зрозуміло, пане майоре, – відрапортував Ротний, виструнчившись. – Виділимо людей, забезпечимо охорону... Екскаватор коли буде? 

Комбат сумно подивився на Ротного: 

– Екскаватор буде після нашої перемоги, на параді. Небо кишить ворожими крилами. Виженемо техніку – спалять за десять хвилин. Копати будете вручну. Як кроти. Тільки дуже злі і мотивовані кроти.

Тут у розмову втрутився Кум. Він дістав сигарету і незворушно уточнив: 

– Я перепрошую, Комбате... А нам метро копати з ескалаторами чи просто лінію Манергейма лопатами вишкребти? Бо якщо руками, то мені потрібні не тільки мотивовані кроти, а й мотивовані кінезіотерапевти для їхніх спин. 

Ротний зблід і зашипів: 

– Куме, відставити гумор! 

– А я не жартую, пане капітане, – розвів руками Кум. – Три кілометри по сірій зоні, вночі, руками. Це ж як піраміди Хеопса будувати, тільки під обстрілом. Комбате, даєте третій взвод і зелене світло на імпровізацію? 

– Даю, Куме. Даю все, крім техніки. Ротний, забезпечте групу інвентарем, – Комбат втомлено потер очі. – Виконувати.

З наради ми їхали мовчки. Всі розуміли, що ніч буде пекельною, але війна є війна. Часу сперечатися з обставинами нема. Вночі ми під зав'язку обвішалися кирками, совковими та штиковими лопатами, ручними пилками та мішками.

Керувати цією підземною одіссеєю випало командиру третього взводу з позивним “Тонік”. Тонік був унікальним екземпляром. Мобілізований офіцер, який колись давно закінчив військову кафедру при університеті, а в цивільному житті був крутим фахівцем з ПММ (паливно-мастильних матеріалів). За дивним кадровим збігом обставин, замість того щоб рахувати соляру в тилу, він тепер командував піхотним взводом. Офіцером він був старанним, але дуже книжковим.

Пішим маршем ми вирушили у темряву. Дійшли до якоїсь розбомбленої посадки, де орієнтири губилися у суцільному мороці. І тут колона стала. Ми підійшли в голову. Перед нами височіла стара, покручена вибухами акація. Її обгорілий стовбур химерно вигинався, і в темряві це дійсно нагадувало фігуру оголеної, дуже побитої життям, але все ще похотливої жінки, яка застигла в дивному танці.

Тонік стояв біля цієї “жінки”, світив червоним ліхтариком на зім'ятий шматок паперової карти і нервово крутив у руках компас. 

– Так, увага... – невпевнено прошепотів Тонік. – Згідно з картою, беремо ліворуч від цього дерева і йдемо низиною. 

– Тоніку, побійся Бога і мінних полів, – хмикнув Кум, підходячи ближче. – Яке ліворуч? Я вчора дивився стрім із нашого “Мавіка”. Ліворуч там болото і нерозірвані касети. Нам треба праворуч, на підвищення! 

– Сержанте, відставити паніку! – Тонік спробував увімкнути командирський голос, хоча компас у його руках зрадницько тремтів. – Карта каже ліворуч! Я офіцер, я вмію читати рельєф! 

– Ти, командире, може й умієш читати рельєф, але тільки той, що на дні бочки з солярою намальований! – Кум завівся. – Ти на цю акацію так дивишся, бо жінку давно не бачив, чи реально віриш, що вона нам шлях показує? Праворуч треба йти!

Вони б сперечалися там до ранку, зриваючись на крик і ризикуючи привабити ворожий ВОГ. Довелося втручатися мені. Я спокійно звірився зі своїм електронним навігатором. 

– Тоніку, Куме, брейк, – тихо сказав я. – У нас був чіткий азимут. Це рівно праворуч від нашої дерев'яної стриптизерки. Кум правий. 

Тонік покрутив компас, подивився на екран мого гарміна, потім на “жінку-акацію”. Зрозумів, що крити нічим. Але обличчя треба було зберегти. 

– Ну... я так і планував, – відкашлявся він. – Це була просто перевірка вашої нічної орієнтації, сержанти. Молодці. Взвод, напрямок – праворуч!

Вигравши суперечку, Кум аж розправив плечі і пішов у темряву з гордістю Наполеона. Прибули на місце. Земля була як бетон. Кум одразу почав розмічати сектори і розставляти людей із кирками. І тут Тонік, мабуть, вирішив компенсувати свій провал з навігацією гіпервідповідальністю за безпеку. Він почав розставляти охорону.

 – Тих трьох – у секрет наліво. Цих чотирьох – на правий фланг. Двох – у тиловий дозор. Трьох – у головний дозор...

Кум, який якраз збирався роздавати лопати, озирнувся і побачив, що біля нього лишилося аж два сумних бійці. 

– Я перепрошую, пане полководець, – звернувся Кум до Тоніка. – А ми тут позиції копаємо чи кордон з Румунією охороняємо? Ти мені всю робочу силу по кущах розігнав! Хто вгризатися буде? Оці двоє і дух святий? 

– Сержанте! Забезпечення периметра – це пріоритет за статутом! Ми в сірій зоні! Ворог може підійти звідки завгодно! – став у позу Тонік.