Олдскул

Новина про те, що нас із Кумом відряджають до управління бригади на тренінг для сержантів з “управління боєм”, застала нас у рідкісний момент спокою. Ми тільки-но вчора виповзли з восьмиденної задачі, де багнюка стала нашою другою шкірою, а єдиним управлінням боєм було кричати “Крий!” і “Давай сюди БК!”.

Тому перспективу поїхати в тил ми сприйняли як путівку в санаторій. Відмилися, побрилися, Кум навіть вуса підкрутив, закинули в пікап броніки, прихопили нашого хвостатого талісмана – пса Сірка, і гуртом погнали в розташування бригади.

Першим, на кого ми наткнулися біля штабних вагончиків, був наш старий бойовий товариш – начальник речового складу “прапорщик” Петренко. Він був живою легендою логістики: міг дістати з-під землі спальники влітку і шорти взимку.

– О, піхота приїхала розуму набиратися! – радісно розвів руками Петренко, побачивши нас. – Чого приперлися, вояки? 

Ми в ліричній формі, не шкодуючи епітетів, описали йому нашу жагу до знань і сержантського лідерства. 

– Коротше, так, – махнув рукою Петренко. – Спати будете в мене в підсобці, там тепло. А з нагоди вашого прибуття, я сьогодні ввечері забабахаю свій фірмовий люля-кебаб!

У Кума, який останні вісім днів харчувався переважно енергетиками і холодною тушонкою, аж очі заблищали. Сірко теж радісно гавкнув, передчуваючи м'ясне свято. А от у мене всередині щось тьохнуло. Я знав Петренка. Його кулінарні таланти були такими ж суворими, як і його підхід до видачі форми. Але відмовлятися було не комільфо.

Сам тренінг пройшов у теплій, дружній атмосфері боротьби зі сном. Нічого кардинально нового про управління боєм нам не розповіли – виявилося, що ми на практиці і так все робимо за натівськими стандартами, просто матюкаємося при цьому українською. Ми чесно сиділи, кивали, щось записували. Головною зіркою заходу став Сірко. Він вирішив, що цей тренінг – його персональний парк розваг. Він постійно вимагав уваги і примудрився поцупити олівець у головного інструктора та зжувати кут тактичного блокнота у якогось незнайомого сержанта з сусіднього батальйону. Нам доводилося по черзі тримати його за нашийник і шипіти: “Сірко, фу! Віддай ручку, це державне майно!”.

Нарешті настав вечір. Ми припленталися до підсобки Петренка. Багаття вже весело тріскотіло у мангалі з розрізаного газового балона. Пристаркуватий, але все ще бойовий “прапор” чекав на нас біля імпровізованого столу. На пеньку в глибокій мисці лежав духмяний фарш. Але колір... Фарш буквально світився агресивним, радіоактивно-червоним кольором від надміру спецій, а особливо – перцю чилі. Здавалося, він зараз пропалить миску.

– Буде гаряче... – зауважив Кум, з повагою дивлячись на цей кулінарний напалм. 

– А то! – підморгнув Петренко. – Це мій секретний рецепт. Протитанковий!

Готували всі по черзі. В процесі смаження справа ледь не дійшла до рукопашної, бо Кум і Петренко зійшлися в ідеологічному двобої з приводу того, на якій хвилині доцільніше перевертати шампури на вугіллі. 

– Петренко, воно ж зараз згорить! Крути! – волав Кум. 

– Не вчи батька воювати! Воно має взятися скоринкою, щоб сік не втік! – відбивався Петренко, розмахуючи картонкою.

Коли ми нарешті сіли частуватися, над столом повисла тиша, переривана лише шмиганням носів. Це було не просто гостро. Це був хімічний опік смакових рецепторів. Ми з Кумом їли і плакали. Сльози котилися градом, пробиваючи чисті доріжки на пилюці облич. Не плакав лише Петренко, який звик до високих оборотів гостроти своєї пекельної кухні. Він наминав кебаб і задоволено кректав.

Сіркові, з міркувань гуманності та Женевської конвенції щодо поводження з військовими тваринами, ми навіть спробувати не дали. Пес сидів поруч, ковтав слину і дивився на нас таким поглядом, ніби ми щойно особисто здали його в притулок. Він не розумів нашого кулінарного самогубства і вважав нас зрадниками.

Але частування частуваннями, а завтра був другий день тренінгу. Треба було йти спати, щоб мати свіжий вигляд. Полягали ми в тісній підсобці. Я на матраці, Петренко на своїй козирній розкладачці, а Кум... Кум, який з жадібності з'їв рівно половину всього приготованого м'яса, ніяк не міг влягтися. Фосфорний кебаб почав діяти. Кум крутився, зітхав, пив воду, бігав до вітру. І от, коли він вчерговий раз повернувся з вулиці, то зупинився посеред кімнати і в темряві урочисто та трагічно оголосив: 

– Ну все, панове. Доповідаю: тепер мені пече не лише на вході, а й на виході... Периметр прорвано! 

Ми з Петренком так зареготали, що ледь стіни не попадали, і після цього нарешті провалилися в сон.

Але посеред ночі Кумова спрага сягнула критичної межі. Всі запаси води в пляшках, які ми принесли з собою, він уже знищив. У горлі горіла Сахара. Кум, намагаючись не шуміти, почав нишпорити в темряві, шукаючи воду там, де її міг ненароком лишити запасливий Петренко. І тут – джекпот! Прямо біля розкладачки господаря, на дерев'яному ящику з-під патронів 5.45, стояв повний стакан води.

Кум, як тактичний ніндзя, акуратно взяв стакан, вирішивши напитися і нікого не будити. В абсолютній тиші кімнатки пролунали його гучні, жадібні, голодні ковтки: Глип... Глип... Глип...

А потім пролунав КРИК. Та такий неймовірний, сповнений первісного жаху і відчаю, що не лише ми з Петренком підскочили до стелі. Мені здається, у той момент навіть кацапи, що вперлися рогом у наші позиції за 30 кілометрів південніше, оголосили тривогу.

Петренко на рефлексах вдарив по вимикачу. Спалахнуло світло. Картина маслом. Посеред кімнати стоїть наляканий, блідий Кум. Він в одних трусах, очі розміром із блюдця, а в витягнутій руці він тримає наполовину випитий гранений стакан. На дні стакана, моторошно вишкірившись у залишках води, лежить вставна щелепа.

Петренко, мружачись від світла, сів на розкладачці, побачив цю сцену і, свистячи порожнім ротом, видав: 

– А йоб твою маш... Куме... Шоб тобі добре було. Ти шо, води напився зі шкалянки, де мій протез ночує?!