Великдень на Маямі

Капелан поїхав, а в напівтемряві нашої свіжовідкритої церкви ще довго висів химерний, але такий рідний мікс запахів: ладан, збройове мастило і домашня копчена ковбаса, від якої паморочилося в голові.

Ми вийшли на церковне подвір'я. Старшина вже по-хазяйськи розстелив на капоті ельки газету і дістав свій тактичний ніж, збираючись нарізати освячені наїдки. У мене в животі бурчало так, що, здавалося, цей звук засічуть ворожі акустики.

Я потягнувся за крашанкою, але тут Кум різко вдарив мене по руці. Його обличчя скривилося, ніби він замість ковбаси надкусив лимон. Він відвернувся від капота, дістав цигарку і глухо сказав: 

– Стопе, піхота. Ховайте ножі. Мені шматок у горло не полізе.

Ми зі Старшиною переглянулися. 

– Куме, ти чого? – не зрозумів я. – Піст закінчився, капелан покропив, Бог благословив. Що не так? 

– А те не так, Рексе, що ми тут зараз ковбаску тріскати будемо, а пацани на позиції “Маямі” третій тиждень безвилазно в багнюці сидять, – відрізав Кум.

“Маямі” – це була найпаскудніша точка на нашому напрямку. Назвали її так виключно через чорний гумор, бо замість білого піску там була чорна, як смола, глина по коліно, а замість океану – постійні хвилі ворожих штурмів. Логістика туди працювала тільки в один бік і дуже рідко.

– Коротше, план такий, – скомандував Кум. – Старшина, пакуй передачу. Пасочку, кільце ковбаси, пару яєчок. Спакуємо їм гостинець, закинемо на “Маямі”, от тоді з чистою совістю і розговіємося. Старшина, звично побурчавши про порушення логістичних ланцюгів, узявся за діло. Замотав усе в харчову плівку, потім в армований скотч, щоб вийшов такий собі компактний, протиударний великодній клубок.

Проблема була в іншому. Доставити це можна було тільки повітрям. Але хоч це і була лінія бойового зіткнення, на Великдень охочих самовільно піднімати дрони і світити позиції не було. Всі оператори або спали, або святкували тишу. Ми з Кумом пострибали в машину і поїхали шукати толкового “літуна”. Суміжники з мінометної батареї покрутили пальцем біля скроні, але навели на свого.

– Ідіть до нашого Славіка, – поржав командир мінометників. – Він у нас трохи схиблений на тих дронах. Ви його легко підкупите. Дайте йому спайку енергетиків “Пітбуль”, і він за це душу воскреслому Христу продасть, не те що паску скине.

Знайшли ми того Славіка в підвалі. Типовий дронщик: худий, блідий, очі червоні від монітора, навколо гори сплутаних дротів і порожніх банок. 

– Славіку, діло є! – почав Кум, ставлячи на стіл брудний від багнюки пакунок. – Треба пацанам на “Маямі” Великдень організувати. Зробиш скид?

Славік поправив окуляри і замотав головою: 

– Ні-ні-ні, дядьку. Командир заборонив “пташок” без бойового наказу піднімати. Плюс РЕБ їхній сьогодні лютує. Я свій “Мавік” втрачати через шматок ковбаси не буду. 

– Який шматок?! Це свячена ковбаса! Стратегічний морально-психологічний вантаж! – натиснув Кум. – Славіку, я тобі шість банок “Пітбуля” прямо зараз на стіл ставлю!

Славік вагався. Очі вже бігали, енергетичний голод давався взнаки, але статут ще тримав оборону. Тут Кум пішов з козирів. Він нахилився до Славіка і страшним шепотом додав: 

– І слухай сюди, хакере. Якщо ти це зробиш, я тобі клянуся своїм броніком, Старшина в наступній посилці з тилу привезе тобі той твій... ну цей, японський комікс... Манго! Чи авокадо... Коротше, мангу ту твою, яку ти в інтернеті шукав!

Слово “манга” подіяло як заклинання. Славік зковтнув, різко вихопив з рук Кума великодній клубок і почав чіпляти його до системи скиду дрона. 

– Тільки швидко, поки командир спить, – пробурмотів він.

Ми втрьох схилилися над монітором. Славік підняв пташку. На екрані пропливали розбиті посадки, воронки, сіра зона. Ось і “Маямі”. Навіть згори було видно, яка там непролазна багнюка. 

– Бачу рух в окопі. Наші, – сухо сказав Славік, наводячи хрестик на ціль. – Робимо поправку на вітер...

У нас із Кумом завмерло дихання. Здавалося, ми запускаємо ядерну боєголовку, а не шматок тіста з м'ясом. 

– Скид! – клацнув пультом Славік.

Ми дивилися на екран, не кліпаючи. Клубок летів униз, зменшуючись. І... плюх! Прямо в центр траншеї, ледь не на голову якомусь замурзаному бійцю. На екрані було видно, як боєць сахнувся, підняв автомат, потім обережно підійшов до пакунка. Розрізав скотч. А за секунду він задер голову догори, просто в камеру нашого дрона, зняв брудний шолом і почав махати рукою. А в іншій руці він тримав свячену паску.

По рації, крізь тріск і шипіння, пробився хрипкий голос з "Маямі": 

– Плюс... Плюс... Хто б ви не були, янголи хрінові... Христос Воскрес! Дякуємо...

У підвалі стало тихо. Тільки гули кулери на ноутбуці Славіка. Я глянув на Кума. Наш старий, залізний, цинічний сержант стояв, дивлячись у монітор, і його губи дрібно тремтіли. Він швидко провів брудним рукавом по очах, змахуючи зрадницьку сльозу. Потім він глибоко вдихнув, поплескав Славіка по плечу так, що той ледве не звалився зі стільця, і повернувся до мене.

– Воістину Воскрес, пацани, – тихо, але твердо сказав Кум. – От тепер, Рексе, пішли розговіємося. Тепер кусок у горло точно полізе. А ти, Славіку, пиши Старшині список своїх авокадо. Заслужив.