Український Армійський Патріархат

Великдень наближався якось непомітно, ховаючись за сірими фронтовими буднями. Ми тоді безвилазно застрягли в одному прифронтовому селі на Півдні. Святкового настрою не було від слова “зовсім”. Навколо панувала суцільна, сіра, мозоляста рутина: виїзд на завдання, повернення, нескінченний ремонт “корчів”, чищення зброї до блиску, перевірка особового складу, тягання цинків з БК і розвантаження волонтерської мівіни. Кожен день скидався на попередній, як брат-близнюк.

Аж тут раптом, звідки не чекали, тишу розірвав гуркіт двигуна. До нашого розташування хвацько підлетів чистенький пікап, з якого, сяючи свіжим пікселем, вийшов цілий начальник МПЗ (морально-психологічного забезпечення) бригади.

Ротний, який в цей час сидів на ґанку своєї “штабної” хати, жував яблуко і монотонно надиктовував Старшині якийсь нескінченний список задач, ледве тим яблуком не подавився.

Начальник МПЗ по-господарськи оглянув двір, привітався і бадьоро видав: 

– Хлопці, завтра Великдень! Проведіть усі необхідні приготування. У селі є церква – приберіть її, щоб блищала. На 10:00 ранку приїде капелан і посвятить кошики. Якщо тут десь по підвалах лишилося цивільне населення, то і їм доведіть інформацію. З прийдешнім святом вас! 

І, не чекаючи відповіді, застрибнув у пікап та розчинився в куряві.

Ротний довго дивився йому вслід. Потім повільно почухав потилицю, виплюнув кісточку від яблука і звернувся до Старшини, який все ще тримав ручку над блокнотом: 

– Старшина... Забудь усе, що я казав до цього. Можеш той листок з'їсти. У нас тепер інші клопоти – духовні. Через десять хвилин збирай на нараду всіх командирів взводів і сержантів до мене.

Старшина, на обличчі якого читалася вся скорбота єврейського народу, мовчки сів на свій трофейний велосипед “Україна” і, сумно поскрипуючи педалями, поїхав виконувати наказ.

Ми з Кумом припленталися на нараду чи не останніми. У кімнаті висіла така напруга, хоч сокиру вішай. Всі дивилися на нас злосно, бо ми якраз перед цим міняли мастило в бетері і пахли зовсім не ладаном. Кум, оцінивши обстановку, вирішив розрядити атмосферу. 

– Чого такі кислі, панове офіцери і причетні? – підморгнув він. – Що, Великодній наступ планувати будемо? Чи москалі вже спланували графік за нас і треба збирати манатки?

Ротний глибоко, театрально позіхнув. 

– Гірше, Куме. Набагато гірше. Треба передвеликодні приготування зробити. Завтра до нас із бригади капелан приїде, буде кошики святити.

Кум аж очі викотив. Свята він любив неймовірно. А ще більше він любив процес бурхливої підготовки до них, бо там завжди можна було знайти простір для “мутних” схем. Нарада пройшла жваво і результативно. На Старшину урочисто поклали місію нездійсненну: посеред зруйнованого села знайти необхідну кількість пасок, домашньої ковбаси та крашанок. Старшина тихо матюкався, питаючи в небес, чи він схожий на пекарню “Кулиничі”.

А нам з Кумом випала честь привести покинуту місцеву церкву до нормального вигляду. Взяли ми з собою в бригаду клінінгу Студента, нашого безвідмовного дядю Васю та, звісно ж, Святого. Куди ж іти до церкви без Святого? Свій позивний він отримав місяць тому, коли під щільним мінометним обстрілом перебіг вбрід сільський ставок і – о диво фронтової фізики! – вийшов на інший берег абсолютно сухим, не враховуючи мокрих черевиків. Кум тоді авторитетно заявив: “Якби в тебе, синку, і черевики сухими лишилися, ти б у нас Ісусом був. А так – поки лише на Святого тягнеш. Іди суши шкарпетки”.

Підійшли ми до сільської церкви. Двері та вікна були наглухо забиті старими дошками. 

– Я так і знав, – хитро примружився Кум, дістаючи з-за спини здоровенний залізний ломик. – Йти прибирати церкву без фомки – це дурний тон і неповага до традицій.

І наче Христофор Колумб, що вперше ступає на Американський континент, Кум урочисто і з тріском зірвав першу дошку з дубових дверей.

Усередині церква виявилася досить просторою, але сонячне світло туди не пробивалося, і все навколо було вкрито товстим шаром сірого пилу та тиші. Кум, як справжній прораб, миттю роздав усім інвентар. Дядя Вася пішов відтирати підсвічники, ми зі Святим взялися за підлогу, а сам Кум, озброївшись віником на довгій палиці, почав натхненно знімати павутину з іконостасу.

І от, коли Студент з вулиці з гуркотом відірвав дошки з першого вікна, і густе, тепле весняне проміння хлинуло до темної церкви, висвітлюючи стовпи золотого пилу, наш Святий не витримав. Він вийшов на середину храму, підняв руку в тактичній рукавичці вгору і гучним, поставленим голосом проголосив: 

– На правах дивом вцілілого і причетного до вищих сил... офіційно оголошую цю церкву прийнятою до лона Українського Армійського Патріархату! Амінь!

І ми, як дурники, стоячи з віниками та швабрами, почали урочисто плескати в долоні. Кум навіть сльозу пустив, розмазавши бруд по щоці. 

– Гарно сказав, чортяка! – схлипнув він. – Аж за душу взяло!

За кілька годин інтенсивної роботи ми привели церкву до Божого вигляду. Вийшли на подвір'я, сіли на старі колоди і закурили. Кум довго і мовчки дивився на відчинені двері храму. Зробив глибоку затяжку і видав:

– Ви подивіться, хлопці, яка дивна річ виходить. Скільки тут ця церква стояла – вона ж сто відсотків московського патріархату була. Працювала собі при українській владі, ніхто її не чіпав, все добре було. А як тільки їхні ж “москвічі” принесли сюди свої “руські дари” у вигляді 152-х мін та “Градів”, то вона чомусь різко закрилася і дошками забилася. Мало б якось навпаки бути, чи ні? – Кум іронічно хмикнув. – І от тільки сьогодні, коли ми, українська піхота, цю церкву таким нехитрим способом, за допомогою мата і ломика, долучили до нашого Армійського Патріархату, вона знову відчиняє двері. Знаєте, що я думаю? Так має бути з усіма церквами на нашій землі. Двері в них мають бути відчиненими тільки тоді, коли та церква – Українська. Чи навіть не так... Українська армія – це гарант і єдина запорука відкритих дверей до Бога на цій землі.