Гніздо

Був кінець березня. Багнюка під берцями вже почала трохи підсихати, але вітер усе ще пробивав до кісток. Наш підрозділ зайшов у нове село, зовсім недалеко від “нуля”.

Хата, яку нам по-ріелторськи підшукав Старшина, була старенька, але видно, що до війни за нею дивилися з любов'ю. Щоправда, недавні прильоти сусідів-окупантів внесли в архітектуру свої корективи: дах був добряче дірявий, а один кут, через зламану балку, сумно опустився вниз. А разом із ним нахилилося і величезне старе гніздо лелек, що височіло над хатою на залишках димаря.

Спочатку ми не надали цьому уваги. Фронтовий побут – річ сувора і буденна, треба було швидко приводити господу до ладу, щоб було де кинути спальники.

Кум, увімкнувши режим виконроба, гасав навколо хати з рулеткою, вимірюючи проблемні місця, щоб швиденько все підлатати і не спати під зоряним небом. Старшина ходив за ним із блокнотом, уважно слухав, записував і періодично хапався за голову від об'ємів необхідного. А ми зі Студентом тим часом працювали “клінінговою компанією”: замітали бите скло, вигрібали сміття, розвантажували майно з пікапа.

Коли Старшина нарешті отримав від Кума фінальний список будівельних матеріалів (який більше нагадував кошторис на будівництво торгового центру) і подався на своєму L200 це все добувати, ми втрьох – я, Кум та Студент – безсило впали на ганок і закурили. 

– А Старшина наш – талант, – пускаючи дим у стелю ганку, пожартував Кум. – Знайшов нам хату з природною вентиляцією, панорамним дахом і готовою пізанською вежею на куті. Ріелтор від Бога!

Ми дружно зареготали. І саме в цей момент крізь гуркіт далекої канонади з неба почулося тужливе, знайоме з дитинства курликання. Ми синхронно підняли голови і побачили, як високо в сірому весняному небі кружляють двоє лелек. Вони робили широкі кола, поступово знижуючись.

Кум опустив голову, глянув на мене, потім на Студента, а тоді перевів погляд на похилений дах нашої хати, де ледь трималося перекошене гніздо. 

– Людоньки... – тихо промовив Кум, і в його голосі зникли всі жарти. – Та вони ж додому прилетіли. А тут таке лихо... Я б на їхньому місці в це пекло і не повертався. Але, можливо, це гарний знак, Рексе? Може, вони щось знають таке, чого не знаємо ми? Будемо рятувати ситуацію. Студенте, кидай бичок! Шукай драбину. Операція “Лелека” почалася.

Десь хвилин десять ми нишпорили по сусідських руїнах і сараях. Знайшли лише дві куценькі, трухляві драбини, які хіба що згодилися б з невисокої вишні ягоди обривати, але аж ніяк не на дах лізти. Але для інженерного генія Кума немає перешкод. За допомогою армованого скотчу, мотка сталевого дроту і кількох багатоповерхових матюків він з двох драбин зробив одну. Конструкція виглядала так надійно, як обіцянки політиків перед виборами, але виходу не було.

– Так, Студенте, – скомандував Кум. – Ти в нас наймолодший і кістки в тебе ще гнучкі. Лізеш першим. Твоя задача – сісти на коньок даху і акуратно, як немовля, змістити гніздо так, щоб воно не гепнулося вниз, доки ми будемо базу під нього робити. Студент, збліднувши і тихо матюкаючись про себе, поліз нагору. Дах скрипів, драбина хиталася, але він таки видерся і осідлав хату, вчепившись у величезний оберемок старого гілля.

Кум почухав потилицю, подивився на мене, потім на своє пузо під броніком. 

– Рексе, лізеш ти. У тебе вага менша, і гріхів, мабуть, теж. Тримай! Він урочисто вручив мені стару лису покришку від “Жигуля” і кілька гігантських чорних капронових стяжок, якими, здавалося, можна було б припнути до дерева середнього розміру динозавра.

Збоку ця картина виглядала як сюрреалістичний театр абсурду. Студент сидів на хаті, наче вершник на дуже старому і хворому коні, мертвою хваткою тримаючи гніздо. Я, обвішаний стяжками і з покришкою на шиї, матюкаючись, повз по хиткій драбині. А Кум стояв знизу, заклавши руки за спину, з незмінною сигаретою в зубах, махав руками і керував процесом.

– Рексе, лівіше бери! Та куди ти ту покришку пхаєш, ти ж не на шиномонтажі! Студенте, не дихай на те гніздо, бо воно зараз на мене впаде разом із тобою! Стягуй, Рексе, стягуй! Тугіше!

Двадцять хвилин акробатики, роздерті до крові кісточки на пальцях – і апгрейд гнізда відбувся на всі сто. Покришка ідеально лягла на зламаний кут, намертво притягнута стяжками до вцілілого прогону, а зверху ми обережно вмостили старе гніздо. Вийшло рівно і надійно.

Ми спустилися вниз, відхекуючись і витираючи брудні обличчя. Кум задоволено поплескав Студента по плечу: 

– Гарну справу зробили, хлопці. Може, нам за то Бог на цій війні віку додасть.

Ми сіли чистити зброю біля ганку. А десь за годину почули лопотіння великих крил. Один із лелек, зробивши фінальне коло, обережно випустив довгі ноги і зробив м'яку посадку прямо в центр нашого оновленого гнізда. Він потоптався на місці, ніби перевіряючи лапами міцність конструкції, і клацнув дзьобом.

Кум підняв очі, і його обличчя розпливлося в дитячій усмішці: 

– Диви, який ґазда! Приймає роботу! 

Ми втрьох зачаровано і з якимось дурним острахом – а раптом йому не сподобається наш євроремонт? – пороззявляли роти і дивилися вгору. Аж тут поруч спустився і другий лелека. Вони закинули голови назад і видали таке гучне, радісне клекотіння, що воно на мить заглушило навіть звуки артилерії.

– Ну все, козаки! – задоволено залепетав Кум, потираючи руки. – Будуть у нас сусіди! Тепер ця хата офіційно під захистом вищих сил.

Аж тут у двір з ревом залетів пікап Старшини. Він вистрибнув з кабіни, заклопотаний і злий, одразу почав відкидати задній борт, де брязкали якісь дошки і рулони плівки. Кум підійшов до нього, поклав важку руку йому на плече і серйозно сказав: 

– Старшина, відставити паніку. Приймай поповнення. До нас +2 в підрозділ. Став на забезпечення, форма одягу – чорно-біла, харчуються жабами і мишами.

Старшина не одразу зрозумів, про що мова, і почав підозріло озиратися по сторонах, шукаючи новачків. А коли Кум пальцем показав йому на дах, Старшина підняв голову, побачив двох лелек у рівному гнізді з елементами автомобільної гуми, і його суворе обличчя раптом пом'якшало. Він хмикнув, махнув на нас рукою і з теплою усмішкою пробурмотів: