Кленовий лист

Почалося все з того, що Комбат викликав нас із Кумом до свого підвалу, який гордо іменувався командним пунктом. Комбат мав вигляд людини, яка щойно проковтнула лимон, не знімаючи шкірки.

– Так, орли, – важко зітхнув він, дивлячись на нас з-під лоба. – Завтра на нашу ділянку приїжджає іноземна преса. Ваша задача – зустріти їх у сусідньому містечку, акуратно завезти на позиції, дати їм познімати наші героїчні будні і так само акуратно, в повній комплектації, повернути назад. Пильнувати їх, як зіницю ока! І головне...

Комбат зробив драматичну паузу і втупився своїм командирським поглядом прямо в Кума. 

– Куме. Я тебе благаю. Тримай свій язик за зубами. Жодних військових таємниць. Жодних твоїх дурних приколів. Будуть питати, як справи – кажеш: “Слава Богу, боєкомплекту вистачає, настрій бойовий”. Якщо ти їм ляпнеш, що Старшина вчора поміняв генератор на свиню, я тебе особисто в піхоту переведу. Назавжди.

– Ображаєте, пане командире! – виструнчився Кум, зробивши максимально невинне обличчя. – Я ж німий, як риба. Могила! Дипломатія – моє друге ім'я.

Наступного ранку ми висунулися на нашому роздовбаному джипі в сусіднє містечко. Ввідних даних про те, з якої країни журналісти, нам не дали. Сказали тільки “іноземці”. Дорогою Кум нервував. 

– Слухай, Рексе, а як буде англійською “лягай, бо зараз прилетить”? – питав він, крутячи кермо. – Бо мої лінгвістичні пізнання закінчуються фразою “London is the capital of Great Britain”, а це під артобстрілом навряд чи допоможе. 

– Не переживай, – заспокоїв я. – Якось на пальцях покажемо.

На точці збору біля закритої заправки стояли двоє хлопців. Екіпірування на них було таке чисте і дороге, ніби вони щойно зійшли з обкладинки журналу “Tactical Vogue”. Броніки блищать, шоломи з активними навушниками, на пузі – камери розміром з гранатомет.

Ми під'їхали, вийшли з машини. Кум, як старший екіпажу і головний дипломат, вирішив брати ініціативу у свої руки. Оскільки англійської він не знав, а в школі вчив німецьку, він вирішив почати з неї. 

– Гутен таг, герр журналістен! – гаркнув Кум, насупивши брови. – Шпрехен зі дойч? Ніхт ферштейн?

Журналісти переглянулися з легким переляком в очах. Вони явно не очікували почути німецьку від українського піхотинця з вусами козака. Побачивши нерозуміння, Кум миттєво переключив лінгвістичний регістр. Колись, ще до війни, він їздив на заробітки до тещі в Італію, де збирав мандарини і трохи нахапався місцевого колориту. 

– Скузі! Прего! Бон джорно, сіньйори! – Кум розвів руками і щиро посміхнувся. – Мамма міа, парлямо італьяно? Беліссімо каска!

Один із журналістів, поправивши окуляри, обережно відповів англійською: 

– Hello... We are looking for... 

А потім, трохи пожувавши губи, видав ламаною, смішною українською мовою з неймовірним акцентом: 

– Ми є шукати пан Кум і пан Рекс. Ви є наші... провідники?

Ми з Кумом переглянулися. Кум секунду мовчав, а потім так пирснув зі сміху, що аж зігнувся навпіл, ляскаючи себе по колінах. 

– Тю, бляха-муха! Діаспора чи шо?! – закричав він. – А я тут перед вами поліглота включаю, мандарини згадую! Що ж ви одразу не сказали! 

– Єс, ми з Торонто, Канада, – посміхнувся старший з них, Майкл. – Мої дідусь і бабуся є з-під Тернополя.

Завантажили ми наших канадських братів у джип і погнали на позиції. Дорогою Майкл та його оператор Девід почали діставати мікрофони і розпитувати про ситуацію. Тут і почалися конфузи. 

– Пан Кум, скажіть, чи маєте ви достатньо... е-е-е... supply? Постачання? – запитав Майкл, тицяючи мікрофон Кумові в плече. 

Я згадав наказ Комбата і кашлянув, натякаючи Кумові на дипломатію.

– О, з саплаєм у нас все чітко! – радісно відрапортував Кум, ігноруючи мій кашель. – Головний саплай у нас – це Старшина. Правда, він вчора генератора на свиню виміняв, бо каже, що від свині шашлик буде, а від генератора тільки шум, але то таке. А ще ми вчора у кацапів ящик ВОГів сп... тобто, тактично запозичили. Так що боєкомплект поповнюється регулярно! 

Я закрив обличчя долонею. Прощавай, рідний батальйоне. Канадці ж, не зовсім зрозумівши складний зворот про генератор і свиню, серйозно закивали і щось занотували у блокнот.

– А який є ваш... моральний дух? – продовжував Майкл. 

– Та який морал, – махнув рукою Кум. – Ми їх криємо матом і вогнем! 

– Mat? What is mat? – тихо запитав Девід у Майкла. 

– “Мат” – це наша секретна психологічна зброя, – авторитетно заявив Кум. – Це коли в тебе закінчуються патрони, ти згадуєш їхню маму, і ворог сам тікає від жаху!

Ми доїхали до наших крайніх позицій. Хлопці з діаспори підняли камери і почали знімати розбиті хати, траншеї, бліндажі. Все йшло більш-менш спокійно, аж поки над нами не пролунав характерний, неприємний шерхіт, що переходив у свист. Ворог вирішив привітати пресу 120-ми мінами.

– ХОВАЙСЯ В БУЛЬБУ! – заревів Кум, падаючи на землю. Канадці, явно не розуміючи, де тут бульба і чому в неї треба ховатися, завмерли на місці, шукаючи очима картопляне поле. Я не став чекати. Схопив обох за їхні дорогі “плитоноски” і силою рвонув на себе, затягуючи в неглибоку траншею. За мить метрах у п'ятдесяти від нас добряче гупнуло. Земля здригнулася, на нас посипалася суха глина і гілки.

Залягла тиша, що переривалася тільки дзвоном у вухах. Я підняв голову. Майкл і Девід лежали на дні траншеї. Їхні ідеально чисті броніки тепер були в багнюці, на касках висіла якась трава, а очі були розміром з канадські долари. Кум, обтрушуючись від землі, спокійно дістав запальничку, прикурив цигарку і, дивлячись на переляканих журналістів, з італійським акцентом промовив: 

– Скузі, сіньйори. Беліссімо приліт. Welcome to Ukraine, кленові листочки.

Хлопці віджили від невеличкого прильоту, пройшлися позиціями, познімали нашу піхоту, отримали пару сувенірів на згадку. Ми почали виходити.

Зворотна дорога була набагато тихішою. Журналісти вже не ставили питань про саплай і моральний дух. Вони їхали, мовчки дивлячись у вікно на понівечені українські поля, і час від часу змивали бруд з обличчя вологими серветками.